25.05.20.-29.05.20
Читай та насолоджуйся творами М.Носова!
Читай та насолоджуйся творами М.Носова!
М.Носов
Живий капелюх
Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – І.Семенов
Сайт: Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – І.Семенов
Кіт Васько сидів на підлозі біля комода і ловив мух. А на комоді, на самісінькому краю, лежав капелюх.
І от Васько помітив, що одна муха сіла на капелюх. Він як підстрибне – і вчепився пазурами за капелюх. Капелюх зісковзнув з комода, Васько зірвався і як полетить на підлогу!
А капелюх – шльоп! – і накрив його зверху.
А в кімнаті сиділи Володя і Вадик. Вони розмальовували картинки і не бачили, як Васько потрапив під капелюх. Вони тільки почули, як позаду щось гепнулося – впало на підлогу.
Володя обернувся і помітив на підлозі біля комода капелюх. Він підійшов, нахилився, хотів підняти капелюх та раптом як заверещить:
– Ай-ай-ай! – і кинувся вбік.
– Ти чого? – питає Вадик.
– Він жи-жи-вий!
– Хто живий?
– Ка-ка-пе-пелюх.
– Що ти! Хіба капелюхи бувають живі?
– По-по-дивися сам.
Вадик підійшов ближче і почав розглядати капелюх. Раптом капелюх поповз прямісінько на нього. Він як заверещить:
– Ай! – і стриб на диван.
Володя – за ним.
Капелюх виповз на середину кімнати і зупинився. Хлопці дивляться на нього і тремтять від страху. Тут капелюх повернувся і поповз до дивана.
– Ай! Ой! – заверещали хлопці.
Зістрибнули з дивана – і мерщій з кімнати.
Прибігли на кухню і двері за собою зачинили.
– Я п-пі-ду! – каже Володя.
– Куди?
– Піду до себе додому.
– Чому?
– Капелюха бо-бо-боюся. Я вперше бачу, щоб капелюх по кімнаті ходив.
– А може, його хтось за мотузку смикає?
– Ну, піди подивися.
– Ходімо разом. Я візьму кочергу. Якщо він до нас полізе, я його кочергою стукну.
– Зачекай, я теж кочергу візьму.
– Та в нас другої кочерги немає.
– Ну, я візьму лижну палицю.
Вони взяли кочергу і лижну палицю, відчинили двері і зазирнули до кімнати.
– Де ж він? – питає Вадик.
– Он там, біля столу.
– Зараз я його як трісну кочергою! – каже Вадик. – Нехай тільки підлізе ближче.
Але капелюх лежав біля столу і не рухався.
– Ага, злякався! – зраділи хлопці. – Боїться лізти до нас.
– Зараз я його злякаю, – сказав Вадик.
Він почав стукати по підлозі кочергою і вигукувати:
– Гей ти, капелюх!
Але капелюх навіть не поворухнувся.
– Давай наберемо картоплі й будемо в нього картоплею кидати, – запропонував Володя.
Вони пішли на кухню, набрали з кошика картоплі й почали жбурляти нею в капелюх. Жбурляли, жбурляли, нарешті Вадик влучив.
Капелюх як підстрибне вгору!
– Няв! – закричало щось.
Дивляться, з-під капелюха показався сірий хвіст, потім лапа, а потім і сам кіт вистрибнув.
– Васько! – зраділи хлопці.
– Мабуть, він сидів на підлозі, а капелюх на нього з комода впав, – здогадався Володя.
Вадик схопив Васька і давай його обіймати:
– Васько, дорогенький, як же ти під капелюх потрапив?
Але Васько нічого не відповів. Він тільки пирхав і мружився від сонячного світла.
М.Носов
Телефон
Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Г.Огородников
Сайт: Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Г.Огородников
Якось ми з Мишком були в іграшковій крамниці й побачили чудову іграшку — телефон. У великій дерев'яній коробці лежали два телефонні апарати, дві трубки, в які говорити й слухати, і ціла котушка дроту. Продавець пояснила нам, що якщо один телефон поставити в одній квартирі, а другий — в сусідів та з'єднати обидва апарати дротом, то можна перемовлятися.
— От би нам купити! Ми якраз сусіди, — сказав Мишко. — Добряча штука! Це не якась проста іграшка, яку поламаєш і викинеш. Це корисна річ!
— Так, — кажу я, — дуже корисна штука! Захотів поговорити, взяв слухавку — поговорив, і ходити нікуди не треба.
— Зручність! — захоплювався Мишко. — Сидиш вдома і розмовляєш. Чудово!
Ми з Мишком вирішили збирати гроші, щоб купити телефон. Два тижні підряд ми не їли морозива, не ходили в кіно — все гроші відкладали. Нарешті зібрали скільки було треба і купили телефон.
Примчали з крамниці додому з коробкою. Один телефон у мене поставили, другий — у Мишка, і від мого телефону протягли дріт через кватирку вниз, прямо до Мишкового телефону.
— Ну, — каже Мишко, — спробуємо розмовляти. Біжи нагору і слухай.
Я побіг до себе, взяв слухавку і слухаю, а слухавка вже кричить Мишковим голосом:
— Алло! Алло!
Я теж як закричу:
— Алло!
— Чути щось? — кричить Мишко.
— Чути. А тобі чути?
— Чути. От здорово! Тобі добре чути?
— Добре. А тобі?
— І мені добре! Ха-ха-ха! Чути, як я сміюся?
— Чути. Ха-ха-ха! А тобі чути?
— Чути. Слухай, зараз я до тебе прийду.
Мишко прибіг до мене, і ми стали обніматися з радощів:
— Добре, що купили телефон! Правда? — каже Мишко.
— Звичайно, — кажу, — добре.
— Слухай, зараз я піду назад і подзвоню тобі.
Він побіг і подзвонив знову.
Я взяв слухавку:
— Алло!
— Алло!
— Чути?
— Чути.
— Добре?
— Добре.
— І в мене добре. Давай розмовляти.
— Давай, — кажу. — А про що розмовляти?
— Ну, про що... Про щось... Добре, що ми купили телефон, правда?
— Правда.
— От якби не купили, було б погано. Правда?
— Правда.
— Ну?
— Що "ну"?
— Чому ж ти не розмовляєш?
— А ти чому не розмовляєш?
— Та я не знаю, про що розмовляти, — каже Мишко. — Це завжди так буває: коли треба розмовляти, то не знаєш, про що розмовляти, а коли не треба розмовляти, то розмовляєш і розмовляєш...
Я кажу:
— Давай от що: подумаємо, а коли придумаємо, тоді подзвонимо.
— Гаразд.
Я повісив слухавку і став думати. Раптом дзвінок. Я взяв слухавку.
— Ну, придумав? — питає Мишко.
— Ні ще, не придумав.
— Я теж ще не придумав.
— Нащо ж ти дзвониш, якщо не придумав?
— А я думав, що ти придумав.
— Я сам тоді подзвонив би.
— А я думав, що ти не здогадаєшся.
— Що ж я, по-твоєму, віслюк?
— Ні, який же ти віслюк! Ти зовсім не віслюк! Хіба я кажу, що ти віслюк?
— А що ти кажеш?
— Нічого. Кажу, що ти не віслюк.
— Ну гаразд, досить тобі про віслюка торочити! Давай краще уроки вчити.
— Давай.
Я повісив слухавку й сів за уроки. Раптом Мишко знову дзвонить:
— Слухай, зараз я співатиму й на роялі гратиму по телефону.
— Ну, співай, — кажу.
Почулося якесь сопіння, чи то сичання, потім затренькала гучна музика, і раптом Мишко заспівав не своїм голосом:
Куди, куди ви відлетіли,
Весни моєї красні дні-і-і?
Весни моєї красні дні-і-і?
«Що це? — думаю. — Де він так співати навчився?»
Раптом Мишко сам з'являється. Рот аж до вух.
— Ти думав, що то я співаю? Це патефон по телефону співає! Дай-но і я послухаю.
Я дав йому слухавку. Він слухав, слухав, потім як жбурне слухавку — і мерщій униз. Я взяв слухавку, а там «Пш-ш-ш! Др-р-р! Др-р-р!» Мабуть, платівка закінчилася.
Я знову сів за уроки. Знов дзвінок. Я взяв слухавку.
— Алло!
А зі слухавки:
— Гав! Гав! Гав!
— Ти чого, — кажу, — по-собачому гавкаєш?
— Це не я. Це з тобою Дружок розмовляє. Чуєш, як він кусає слухавку зубами?
— Чую.
— Це я йому в писок тицяю слухавкою, а він її зубами гризе.
— Ти б краще не псував слухавки.
— Нічого, вона залізна... Ай! Іди геть! Я тобі покажу, як кусатися! Ось тобі! (Гав! Гав! Гав!) Кусається, розумієш?
— Розумію, — кажу.
Знову сів за уроки. Через хвилину дзвінок. Я взяв слухавку, а там щось дзижчить:
«Дж-ж-и!»
— Алло, — кричу я.
«Дж-ж-и! Дж-ж-и!»
— Чим ти там дзижчиш?
— Мухою.
— Якою мухою?
— Ну, звичайною мухою. Я її тримаю перед слухавкою, а вона крильцями махає і дзижчить.
Цілий вечір ми з Мишком дзвонили один одному і вигадували різні фокуси: співали, кричали, гарчали, мукали, навіть пошепки розмовляли — все було чути. Уроки я закінчив пізно і думаю:
«Подзвоню ще раз Мишкові, перед тим як лягти спати».
Подзвонив, а він не відповідає.
«Що ж це? — думаю. — Невже телефон зіпсувався?»
Подзвонив ще раз — знову немає відповіді. Думаю:
«Треба піти дізнатися, в чому справа».
Прибігаю до нього... Мамоньки! Він телефон поклав на стіл і ламає. Батарею з апарата витяг, дзвоник розібрав і вже слухавку розгвинчує.
— Стій! — кажу. — Ти навіщо телефон ламаєш?
— Та я не ламаю. Я тільки хочу подивитись, як його збудовано. Розберу, а потім складу назад.
— Та хіба ти складеш? Це тямити треба.
— Ну я й тямлю. Що тут ще не тямити!
Він розгвинтив слухавку, вийняв з неї якісь залізячки і почав відколупувати круглу платівку, що всередині була. Платівка випала, і зі слухавки посипався чорний порошок. Мишко злякався і почав збирати порошок назад у слухавку.
— Ну, от бачиш, — кажу, — що ти накоїв!
— Нічого, — каже, — я зараз складу все, як було.
І став складати. Морочився, морочився... Гвинтики маленькі, загвинчувати важко. Нарешті склав слухавку, тільки залізячка в нього одна залишилася і два гвинтики зайвих.
— А ця залізячка звідки взялася? — питаю.
— Ох я роззява! — каже Мишко. — Забув! Її треба було там всередині прикрутити. Доведеться знову розбирати слухавку.
— Ну, — кажу, — я піду додому, а ти, щойно буде готове, подзвони мені.
Пішов я додому й чекаю. Чекав, чекав, так нічого не дочекався і спати ліг.
Вранці телефон як задзвенить! Я зіскочив неодягнений, схопив слухавку і кричу:
— Слухаю!
А зі слухавки у відповідь:
— Ти чого рохкаєш?
— Як це — рохкаю? Я не рохкаю, — кажу я.
— Припини рохкати! Говори по-людськи! — кричить Мишко.
— Я й говорю по-людськи. Навіщо мені рохкати?
— Ну, годі тобі пустувати! Все одно я не повірю, що ти порося до кімнати притяг.
— Та кажуть же тобі, що ніякого порося немає! — розсердився я.
Мишко замовк. Через хвилину приходить до мене:
— Ти чого рохкав по телефону?
— Я не рохкав.
— Я ж чув.
— Та навіщо ж мені рохкати?
— Не знаю, — каже. — Тільки у мене у слухавці все «рох-рох» та «рох-рох». Ось піди, якщо не віриш, послухай.
Я пішов до нього, подзвонив по телефону.
— Алло!
Спочатку нічого не було чути, а потім потихеньку так:
«Рох! Рох! Рох!»
Я кажу:
— Рохкає.
А у відповідь знову:
«Рох! Рох! Рох!»
— Рохкає! — кричу я.
А зі слухавки знов:
«Рох! Рох! Рох! Рох!»
Тут я зрозумів, у чому справа, і побіг до Мишка.
— Це ти, — кажу, — телефон зіпсував!
— Чому?
— Ти ж розбирав його, от і зіпсував у себе у слухавці щось.
— Мабуть, я щось неправильно склав, — каже Мишко. — Треба виправити.
— Як же тепер виправиш?
— А я подивлюся, як твій телефон зроблено, і свій зроблю так само.
— Не дам я свого телефону розбирати!
— Та ти не бійся! Я обережно. Треба ж полагодити!
І почав лагодити. Копирсався, копирсався — і полагодив так, що зовсім нічого не чути. Навіть рохкати перестало.
— Ну, що тепер робити? — питаю я.
— Знаєш, — каже Мишко, — ходімо до крамниці, може, там полагодять.
Пішли ми до іграшкової крамниці, але там телефонів не лагодили і навіть не знали, де лагодять. Цілий день ми ходили сумні. Раптом Мишко придумав:
— Диваки ми! Ми ж можемо по телеграфу перемовлятися!
— Як — по телеграфу?
— Дуже просто: крапка, тире. Адже дзвоник працює! Короткий дзвінок — крапка, а довгий — тире. Вивчимо азбуку Морзе і будемо перемовлятися!
Дістали ми азбуку Морзе і почали вчити: «А» — крапка, тире; «Б» — тире, три крапки; «В» — крапка, два тире... Вивчили всю азбуку і стали перемовлятися. Спочатку в нас виходило повільно, а потім ми навчилися, як справжні телеграфісти: «тринь-тринь-тринь!» — і все зрозуміло. Це навіть цікавіше, ніж простий телефон. Тільки це тривало недовго. Якось дзвоню Мишкові вранці, а він не відповідає. «Ну, — думаю, — спить іще». Подзвонив пізніше — знову не відповідає. Пішов до нього і стукаю в двері. Мишко відчинив і каже:
— Ти чого в двері тарабаниш? Не бачиш, чи що?
І показує на дверях кнопку.
— Що це? — питаю.
— Кнопка.
— Яка?
— Електрична. У нас тепер електричний дзвоник є, тож можеш дзвонити.
— Де ти взяв?
— Сам зробив.
— З чого?
— З телефону.
— Як з телефону?
— Дуже просто. Дзвоника з телефону видер, кнопку — теж. І батарею з телефону вийняв. Була іграшка — стала річ!
— Яке ж ти мав право телефон розбирати? — кажу я.
— Яке право! Я свій телефон розібрав. Твого ж не чіпав.
— Але ж телефон наш спільний! Якби я знав, що ти ламатимеш, то й не купував би з тобою! Навіщо мені телефон, якщо розмовляти нема з ким!
— А навіщо нам розмовляти? Адже недалеко живемо, можна й так прийти поговорити.
— Я з тобою і розмовляти після цього не хочу!
Розсердився я на нього і три дні з ним не розмовляв. З нудьги і я свого телефона розібрав і зробив з нього електричний дзвоник. Тільки не так, як у Мишка. Я все акуратно зробив. Батарею поставив коло дверей на поличці, від неї по стіні дрота протягнув до електричного дзвоника і кнопки. А кнопку до дверей гарненько гвинтиками пригвинтив, щоб вона не теліпалася на одному цвяхові, як у Мишка. Навіть тато й мама похвалили мене за те, що я зробив таку корисну річ.
Я пішов до Мишка, щоб розповісти йому, що в мене тепер теж електричний дзвоник є.
Підходжу до дверей, дзвоню... Натискав кнопку, натискав — ніхто не відчиняє. "Може, дзвоник зіпсувався?" — думаю. Почав у двері стукати. Мишко відчинив. Я питаю:
— Що ж дзвоник, не діє?
— Не діє.
— Чому?
— Та я батарею розібрав.
— Навіщо?
— Ну, я хотів подивитися, з чого батарею зроблено.
— Як же, — кажу, — ти тепер будеш — без телефону і без дзвоника?
— Нічого, — зітхнув він, — якось буду!
Пішов я додому, а сам думаю: «Чому Мишко такий недоладний? Навіщо він усе ламає?!» Мені навіть шкода його стало.
Увечері ліг я спати і довго не міг заснути, все згадував: як у нас був телефон і як з нього вийшов електричний дзвоник. Потім я став думати про електрику, як вона утворюється в батареї та з чого. Всі давно вже спали, а я все думав про це і ніяк не міг заснути. Тоді я підвівся, засвітив лампу, зняв з полиці батарею і розламав її. В батареї виявилась якась рідина, в якій мокла чорна паличка, загорнута в ганчірочку. Я зрозумів, що електрика утворювалася з цієї рідини. Потім ліг у ліжко і швидко заснув.
Прочитати, намалювати ілюстрацію до оповідання.
М.Носов
Як Незнайко був художником
Оповідання про Незнайка
Частина 3
Переклад українською – Ф.Маківчук
Ілюстрації – Б.Калаушин
Ілюстрації – Б.Калаушин
Тюбик був дуже хороший художник. Одягався він завжди в довгу блузку, яку називав балахоном. Варто було подивитися на Тюбика, коли він, нарядившись у свій балахон і відкинувши назад своє довге волосся, стояв перед мольбертом з палітрою в руках! Кожний одразу бачив, що перед ним справжній художник.
Після того як ніхто не захотів слухати музику Незнайка, він вирішив стати художником. Прийшов він до Тюбика й каже:
– Слухай, Тюбику, я теж вирішив стати художником. Дай мені яких‑небудь фарб і пензель.
Тюбик був добрий малюк, він подарував Незнайці свої старі фарби і пензлик.
В цей час до Незнайка прийшов його приятель Гунько. Незнайко каже:
– Сідай, Гунько, я тебе малювати буду.
Гунько зрадів, сів мерщій на стілець, і Незнайко почав його малювати. Йому хотілось намалювати Гунька дуже красивим, от він і намалював йому червоний ніс, зелені вуха, сині губи й оранжеві очі. Гунькові кортіло швидше подивитись на свій портрет. Від нетерплячки він навіть не міг усидіти спокійно на стільчику і весь час вертівся.
– Не крутись, не крутись! – казав йому Незнайко. – А то несхожим вийдеш.
– А тепер схожий? – запитав Гунько.
– Дуже схожий, – відповів Незнайко й прималював йому фіолетовою фарбою вуса.
– Ану покажи, що вийшло, – попросив Гунько, коли Незнайко закінчив портрет.
Незнайко показав.
– Та хіба я такий? – закричав Гунько з переляку.
– Звичайно, такий. Який же ще?
– А вуса навіщо намалював? У мене ж вусів нема.
– Ну, виростуть коли‑небудь.
– А чому ніс червоний?
– Це щоб було красивіше.
– А чуприна чому голуба? Хіба в мене голуба чуприна?
– Голуба, – відповів Незнайко. – А коли тобі не подобається, я можу зробити зелену.
– Ні, це поганий портрет, – сказав Гунько. – Дай я його порву.
– Навіщо знищувати художній твір? – заперечив Незнайко.
Гунько хотів одібрати в нього портрет, і вони почали битися. На шум прибігли Знайко, лікар Пілюлька та інші малюки.
– Ви чого б'єтеся? – питають.
– Ось, – закричав Гунько. – Розсудіть ви нас: скажіть, хто тут намальований. Правда, це не я?
– Звичайно, не ти, – відповіли малюки. – Тут якесь опудало горохове намальоване.
Незнайко каже:
– Ви не догадалися тому, що тут нема підпису. Я зараз підпишу, і все буде зрозуміло.
Він узяв олівець і написав під портретом друкованими літерами: «Гунько». Потім почепив портрет на стіні і сказав:
– Хай висить. Усі можуть дивитися, нікому не забороняється.
– А я прийду вночі, – сказав Гунько, – і знищу цей портрет.
– А я вночі не ляжу спати й стерегтиму, – відповів Незнайко.
Ображений Гунько пішов додому, а Незнайко й справді не ліг увечері спати.
Коли малюки поснули, він узяв фарби і заходився всіх малювати. Пончика він намалював таким товстим, що той навіть не вмістився на портреті. Поспішайка намалював на тонесеньких ніжках, а ззаду чомусь домалював собачого хвоста. Мисливця Кульку намалював верхи на Бульці. Лікареві Пілюльці замість носа намалював градусник. Знайкові, хтозна для чого, намалював ослячі вуха. Словом, усіх понамальовував у смішному й безглуздому вигляді.
До ранку він розвісив ці портрети на стінах і зробив під ними написи, так що вийшла справжня виставка.
Першим прокинувся лікар Пілюлька. Він побачив на стіні портрети й засміявся. Вони йому так сподобалися, що лікар навіть начепив на ніс окуляри й став розглядати портрети дуже уважно. Він підходив до кожного портрета, дививсь і довго сміявся.
– Молодець, Незнайко! – говорив лікар Пілюлька. – Ніколи в житті я так не сміявся.
Потім він зупинився біля свого портрета і строго спитав:
– А це хто? Невже це я? Ні, це не я! Це дуже поганий портрет. Ти краще зніми його.
– Навіщо знімати? Хай повисить, – відповів Незнайко.
Лікар Пілюлька образився і сказав:
– Ти, Незнайку, мабуть, хворий. У тебе щось з очима трапилось. Де це ти бачив, щоб у мене замість носа був градусник. Доведеться тобі на ніч касторки дати.
Незнайко дуже не любив касторку. Він злякався й каже:
– Ні, ні. Тепер я сам бачу, що портрет поганий.
Він зняв з стіни портрет Пілюльки й порвав його.
Слідом за Пілюлькою прокинувся мисливець Кулька. І йому портрети сподобались. Він ледь не луснув зо сміху, дивлячись на них. А потім побачив свій портрет, і настрій у нього одразу зіпсувався.
– Це поганий портрет, – сказав Кулька, – не схожий на мене. Ти зніми його, а то я ніколи не візьму тебе на полювання.
Довелося Незнайкові і мисливця Кульку із стіни зняти. Так було з усіма. Всім подобались портрети інших, а свої не подобались.
Останнім прокинувся Тюбик, який любив спати довше за всіх. Коли він побачив на стіні свій портрет, то страшенно розсердився і сказав, що це не портрет, а бездарна, антихудожня мазанина. Потім він зірвав із стіни свій портрет і відібрав у Незнайка фарби й пензлик.
На стіні залишився тільки Гуньків портрет. Незнайко зняв його й пішов до свого приятеля.
– Хочеш, Гуньку, я подарую тобі твій портрет, а ти за це помиришся зі мною, – запропонував Незнайко.
Гунько взяв портрет, порвав його на клаптики й сказав:
– Згода, мир. Але дивись мені: якщо хоч раз іще намалюєш, нізащо не буду миритися.
– А я нікого більше не малюватиму, – відповів Незнайко. – Малюєш, малюєш, а ніхто й спасибі не скаже, всі тільки лаються. Не хочу більше художником бути.
20.05.20. - 22.05.20.
Прочитати, виконати тест. Тест виконати до 23.00 год 23.05.20. Успіхів!
М.Носов
Як Незнайко був музикантом
Оповідання про Незнайка
Частина 2
Переклад українською – Ф.Маківчук
Ілюстрації – Б.Калаушин
Ілюстрації – Б.Калаушин
Якщо Незнайко брався за якусь справу, то робив її не так, як слід, і все в нього виходило навпаки. Читати він вивчився тільки по складах, а писати вмів тільки друкованими літерами. Багатьом здавалося, що в Незнайка зовсім порожня голова, але це неправда, бо як би він міг тоді міркувати? Правда, міркував він погано, та черевики взував на йоги, а не на голову, а для цього теж глузд треба мати.
Незнайко був не такий уже й поганий. Він дуже хотів чого-небудь навчитись, але не любив трудитися. Йому хотілося вивчитись одразу, без ніякої мороки, а з цього, звичайно, нічого не могло вийти навіть у найрозумнішого коротульки.
Малюки й малючки дуже любили музику, а Гусля був чудовий музикант. У нього були різні музичні інструменти, і він часто грав на них. Усі слухали музику й дуже хвалили.
Незнайкові було завидно, що хвалять Гуслю, от він і став просити його:
– Навчи мене грати. Я теж хочу бути музикантом.
– Учись, – погодився Гусля. – На чому ти хочеш грати?
– А на чому найлегше вивчитись.
– На балалайці.
– Ну, давай сюди балалайку, я спробую.
Гусля дав йому балалайку. Незнайко забренчав по струнах. Потім каже:
– Ні, балалайка дуже тихо грає. Дай щось інше, гучніше.
Гусля дав йому скрипку. Незнайко поцигикав смичком по струнах і сказав:
– А ще гучнішого нічого нема?
– Ще труба є, – відповів Гусля.
– Дай-но сюди, спробуємо.
Гусля дав йому велику мідну трубу. Незнайко як дуне в неї, а труба як зареве!
– Оце гарний інструмент! – зрадів Незнайко. – Гучно грає!
– Ну, вчись на трубі, коли тобі подобається, – погодився Гусля.
– А навіщо мені вчитися? Я й так умію, – відповів Незнайко.
– Та ні, ти ще не вмієш.
– Умію, умію! Ось послухай, – закричав Незнайко і заходився з усієї сили дути в трубу: – Бу-бу-бу! Гу-гу-гу-гу!
– Ти просто трубиш, а не граєш, – відповів Гусля.
– Як не граю!? – образився Незнайко. – Навіть дуже добре граю. Гучно!
– Ех, ти! Тут річ не в тому, щоб було гучно. Треба, щоб було гарно.
– Так у мене ж і виходить гарно.
– І зовсім не гарно, – сказав Гусля. – Ти, як я бачу, зовсім нездібний до музики.
– Це ти нездібний! – розсердився Незнайко. – Це ти із заздрощів таке говориш. Тобі хочеться, щоб тебе одного слухали й хвалили.
– Нічого подібного, – сказав Гусля. – Бери трубу й грай, скільки хочеш, якщо думаєш, ніби не треба вчитися. Хай і тебе хвалять.
– Ну й буду грати! – відповів Незнайко.
Він знову став дути в трубу, а що грати не вмів, то труба в нього й ревіла, й хрипіла, й верещала, й хрокала. Гусля слухав, слухав…
Зрештою йому набридло. Він одягнув свою оксамитову тужурку, причепив до шиї рожевий бантик, якого носив замість галстука, і пішов у гості.
Увечері, коли всі малюки зібралися вдома, Незнайко знову взявся за трубу і заходився грати:
– Бу-бу-бу! Ду-ду-ду!
– Що за шум? – закричали всі.
– Це не шум, – відповів Незнайко. – Це я граю.
– Припини зараз же! – закричав Знайко. – Від твоєї музики вуха болять!
– Це тому, що ти до моєї музики ще не звик. От звикнеш – і вуха не болітимуть.
– А я й не хочу звикати. Дуже мені потрібно!
Але Незнайко не слухав його і продовжував грати:
– Бу-бу-бу! Хр-р-р! Віу! Віу!
– Та припини ти! – накинулись на нього всі малюки. – Йди геть із своєю противною трубою!
– Куди ж я піду?
– Йди в поле і грай собі там.
– А хто мене в полі слухати буде?
– А тобі конче потрібно, щоб хтось слухав?
– Обов'язково.
– Ну, то йди на вулицю, там тебе сусіди слухатимуть.
Незнайко пішов на вулицю і став грати біля сусіднього будинку, але сусіди попросили не шуміти під вікнами.
Тоді він пішов до другого будинку – його й звідти прогнали. Він пішов до третього будинку, але й там його виганяли, а він вирішив на зло їм грати й грати. Сусіди розсердились, вибігли надвір і погналися за ним.
Ледве він утік від них із своєю трубою.
З того часу Незнайко перестав грати на трубі.
– Моєї музики не розуміють, – казав він. – Ще не доросли до моєї музики. Ось коли доростуть, самі попросять, та пізно буде. Не буду більше грати.
13.05.20 - 15.05.20.
Мишкова каша
Одиного разу, коли я жив з мамою на дачі, до мене в гості приїхав Мишко. Я так зрадів, що й сказати не можна! Я дуже за Мишкою скучив. Мама теж була рада його приїзду.
- Це дуже добре, що ти приїхав, - сказала вона. - Вам удвох тут веселіше буде. Мені, до речі, завтра треба в місто поїхати. Я, може бути, затримаюсь. Проживете тут без мене два дні?
- Звичайно, проживемо, - кажу я. - Ми не маленькі!
- Тільки вам тут доведеться самим обід готувати. Зумієте?
- Чи зуміємо, - каже Мишко. - Чого там не зуміти!
- Ну, зваріть суп і кашу. Кашу адже просто варити.
- Зваримо і кашу. Чого там її варити! - Каже Мишко. Я кажу:
- Ти дивися, Мишко, а раптом не зуміємо! Ти ж не варив раніше.
- Не турбуйся! Я бачив, як мама варить. Ситий будеш, не помреш з голоду. Я таку кашу зварю, що пальці оближеш!
На ранок мама залишила нам хліба на два дні, варення, щоб ми чай пили, показала, де які продукти лежать, пояснила, як варити суп і кашу, скільки крупи покласти, скільки чого. Ми всі слухали, тільки я нічого не запам'ятав. "Навіщо, - думаю, - раз Мишко знає".
Потім мама поїхала, а ми з Мишком вирішили піти на річку рибу ловити. Налагодили вудки, накопали черв'яків.
- Стривай, - кажу я. - А обід хто буде варити, якщо ми на річку підемо?
- Чого там варити! - Каже Мишко. - Одна метушня! З'їмо весь хліб, а на вечерю зваримо кашу. Кашу можна без хліба їсти.
Нарізали ми хліба, намазали його варенням і пішли на річку. Спочатку покупалися, потім розляглися на піску. Гріємося на сонечку і хліб з варенням жуємо. Потім стали рибу ловити. Тільки риба погано клювала: зловили всього з десяток пескариків. Цілий день ми на річці прогуляли.
До вечора повернулися додому. Голодні!
- Ну, Мишко, - кажу, - ти фахівець. Що варити будемо? Тільки таке, щоб якомога швидше. Їсти дуже хочеться.
- Давай кашу, - каже Мишко. - Кашу найпростіше.
- Ну що ж, кашу так кашу.
Розтопили плиту. Мишка насипав у каструлю крупи. Я кажу:
- Висип побільше. Їсти дуже хочеться!
Він насипав повну каструлю і води до краю.
- Чи не багато води? - Питаю. - Розмазня вийде.
- Нічого, мама завжди так робить. Ти тільки за пічкою дивись, а я вже зварю, будь спокійний.
Ну, я за пічкою дивлюся, дрова підкладаю, а Мишка кашу варить, тобто не варить, а сидить та на каструлю дивиться, вона сама вариться.
Скоро стемніло, ми запалили лампу. Сидимо і чекаємо,
коли каша звариться. Раптом дивлюся: кришка на каструлі підвелася, і з-під неї каша лізе.
- Мишко, - кажу, - що це? Чому каша лізе?
- Куди?
- Шут її знає куди! З каструлі лізе!
- Ах, щоб тебе! - Каже Мишко. - Куди ж ти лізеш? Мишко схопив ложку і став кашу назад у каструлю впихати. М'яв її, м'яв, а вона ніби пухне
в каструлі, так і вивалюється назовні.
- Не знаю, - каже Мишко, - з чого це вона вилазити надумала. Може бути, готова вже?
Я взяв ложку, спробував: крупа зовсім тверда.
- Мишко, - кажу, - куди ж вода поділася? Геть суха крупа!
- Не знаю, - каже. - Я багато води налив. Може бути, дірка в каструлі?
Стали ми каструлю оглядати: ніякої дірки немає.
- Напевно, випарувалася, - каже Мишко. - Треба ще підлити.
Він переклав зайву крупу з каструлі в тарілку і підлив в каструлю води. Стали варити далі. Варили, варили - дивимося, знову каша назовні лізе.
- Ах, щоб тебе! - Каже Мишко. - Куди ж ти лізеш?
Схопив ложку, знову став зайву крупу відкладати. Відклав і знову бух туди кухоль води.
- Ось бачиш, - каже, - ти думав, що води багато, а її ще підливати доводиться.
Варимо далі. Що за комедія! Знову вилазить каша.
Я кажу:
- Ти, напевно, багато крупи поклав. Вона розбухає, і їй тісно в каструлі стає.
- Так, - каже Мишко, - здається, я трохи багато крупи поклав. Це все ти винен: "Клади, каже, побільше. Їсти хочеться!"
- А звідки я знаю, скільки треба класти? Ти ж казав, що вмієш варити.
- Ну і зварю, не заважай тільки.
- Будь ласка, не буду тобі заважати.
Відійшов я в сторону, а Мишка варить, тобто не варить, а тільки й робить, що зайву крупу в тарілки перекладає. Весь стіл уставив тарілками, як у ресторані, і весь час води підливає. Я не витерпів і кажу:
- Ти щось не так робиш. Так адже до ранку можна варити!
- А що ти думаєш, в хорошому ресторані завжди обід з вечора варять, щоб на ранок встиг.
- Так то, - кажу, - в ресторані! Їм поспішати нікуди, у них їжі багато всякої.
- А нам-то куди поспішати?
- Нам треба поїсти та й спати лягати. Дивись, скоро дванадцять годин.
- Встигнеш, - каже, - виспатися.
І знову бух в каструлю кухоль води. Тут я зрозумів, у чому справа.
- Ти, - кажу, - весь час холодну воду ллєш, як же вона може зваритися.
- А як, по-твоєму, без води, чи що, варити?
- Викласти, - кажу, - половину крупи і налити води відразу побільше, і нехай собі вариться.
Узяв я в нього каструлю, витрусив з неї половину крупи.
- Наливай, - кажу, - тепер води доверху.
Мишко взяв кухоль, поліз у відро.
- Нема, - каже, - води. Вся вийшла.
- Що ж ми робитимемо? Як за водою йти, темрява яка! - Кажу. - І колодязя не побачиш.
- Дурниці! Зараз принесу. Він взяв сірники, прив'язав до відра мотузок і пішов до криниці. Через хвилину повертається.
- А вода де? - Питаю.
- Вода ... там, у колодязі.
- Сам знаю, що в колодязі. Де відро з водою?
- І відро, - каже, - у колодязі.
- Як - у колодязі?
- Так, в колодязі.
- Упустив?
- Упустив.
- Ах ти, - кажу, - розмазня! Ти що ж, нас заморити голодом хочеш? Чим тепер води дістати?
- Чайником можна.
Я взяв чайник і кажу:
- Давай мотузку.
- А немає мотузки.
- Де ж вона?
- Там.
- Де - там?
- Ну ... в колодязі.
- Так ти, значить, з мотузкою відро упустив?
- Ну так.
Стали ми іншу мотузку шукати. Немає ніде.
- Нічого, - каже Мишко, - зараз піду попрошу у сусідів.
- З розуму, - кажу, - зійшов! Ти подивися на годинник: сусіди сплять давно.
Тут, як навмисне, обом нам пити захотілося, здається, сто рублів за кухоль води віддав би! Мишко каже:
- Це завжди так буває: коли немає води, так ще більше пити хочеться. Тому в пустелі завжди пити хочеться, тому що там немає води.
Я кажу:
- Ти не міркуй, а шукай мотузку.
- Де ж її шукати? Я скрізь дивився. Давай волосінь від вудки прив'яжемо до чайника.
- А волосінь витримає?
- Може бути, витримає.
- А якщо не витримає?
- Ну, якщо не витримає, то ... обірветься ...
- Це і без тебе відомо.
Розмотали ми вудку, прив'язали до чайника волосінь і пішли до колодязя. Я опустив чайник у колодязь і набрав води. Волосінь натягнулася, як струна, ось-ось лусне.
- Не витримає! - Кажу. - Я відчуваю.
- Може бути, якщо піднімати обережно, то витримає, - каже Мишко.
Став я піднімати потихеньку. Тільки підняв над водою, плюх - і немає чайника.
- Не витримала? - Запитує Мишко.
- Звичайно, не витримала. Чим тепер діставати воду?
- Самоваром, - каже Мишко.
- Ні, вже краще самовар просто кинути в колодязь, принаймні возитися не треба. Мотузки-то немає.
- Ну, каструлею.
- Що у нас, - кажу, - по-твоєму, каструльний магазин?
- Тоді склянкою.
- Це скільки доведеться возитися, поки склянкою води наносиш!
- Що ж робити? Треба ж кашу доварювати. І пити до зарізу хочеться.
- Давай, - кажу, - кружкою. Кружка все-таки більше склянки.
Прийшли додому, прив'язали волосінь до кружки так, щоб вона не переверталася. Повернулися до колодязя. Витягли по кружці води, напилися. Мишко каже:
- Це завжди так буває. Коли пити хочеться, то здається, що ціле море вип'єш, а коли станеш пити, так одину кружку вип'єш і більше вже не хочеться, тому що люди від природи жадібні ...
Я кажу:
- Нічого тут на людей наговорювати! Тягни краще каструлю з кашею сюди, ми прямо в неї води наллємо, щоб не бігати двадцять разів з кружкою.
Мишка приніс каструлю і поставив на край криниці. Я її не помітив, зачепив ліктем і мало не зіштовхнув у колодязь.
- Ах ти, невдашка! - Кажу. - Навіщо мені каструлю під лікоть засунув? Візьми її в руки і тримай міцніше. І відійди від колодязя подалі, а не те і каша полетить в колодязь.
Мишко взяв каструлю і відійшов від колодязя. Я налив води.
Прийшли ми додому. Каша у нас охолола, піч згасла. Розтопили ми знову піч і знову взялися кашу варити. Нарешті вона у нас закипіла, зробилася густа і стала пихкати: пих, пих! ..
- О! - Каже Мишко. - Хороша каша вийшла, знатна!
Я взяв ложку, спробував:
- Тьху! Що це за каша! Гірка, несолона і смердить горілим.
Мишко теж хотів спробувати, але тут же виплюнув.
- Ні, - каже, - вмирати буду, а таку кашу не буду їсти!
- Такий каші наїсися, і померти можна! - Кажу я.
- Що ж робити?
- Не знаю.
- Диваки ми! - Каже Мишко. - У нас же піскарі є!
Я кажу:
- Ніколи тепер вже з піскарями возитися! Скоро світати почне.
- То ми їх варити не будемо, а засмажимо. Адже це швидко - раз, і готово.
- Ну давай, - кажу, - якщо швидко. А якщо буде, як каша, то краще не треба.
- В один момент, ось побачиш.
Мишко почистив піскарів і поклав на сковорідку. Сковорідка нагрілася, піскарі і прилипли до неї. Мишко став віддирати піскарів від сковорідки ножем, всі боки обдер ім.
- Розумник! - Кажу. - Хто ж рибу без масла смажить!
Мишко взяв пляшку з соняшниковою олією. Налив масла на сковорідку і сунув у піч прямо на гаряче вугілля, щоб якомога швидше засмажили. Масло зашипіло, затріщало і раптом спалахнуло на сковорідці полум'ям. Мишко витягнув сковорідку з печі - масло на ній палає. Я хотів водою залити, а води у нас в усьому будинку ні краплі небуло. Так воно і горіло, поки все масло не вигоріло. У кімнаті дим і сморід, а від піскарів одні вуглинки залишилися.
- Ну, - каже Мишко, - що тепер смажити будемо?
- Ні, - кажу я, - більше я тобі нічого смажити не дам. Мало того, що ти продукти зіпсуєш, так ти ще пожежу влаштуєш. Через тебе весь будинок згорить. Досить!
- Що ж робити? Їсти ж хочеться!
Спробували ми сиру крупу жувати - огидно. Спробували сиру цибулю - гірко. Масло спробували без хліба їсти - нудно. Знайшли банку з-під варення. Ну, ми її вилизали і лягли спати. Вже зовсім пізно було.
На ранок прокинулися голодні. Мишка відразу поліз за крупою, щоб варити кашу. Я як побачив, так мене навіть заколотило.
- Не смій! - Кажу. - Зараз я піду до тітки Наталі, попрошу, щоб вона нам кашу зварила.
Ми пішли до тітки Наталі, розповіли їй усе, обіцяли, що ми з Мишком всі бур'яни у неї на
городі вирвимо, тільки нехай вона допоможе нам кашу зварити. Тітка Наталка зглянулася над нами:
напоїла нас молоком, дала пирогів з капустою, а потім посадила снідати. Ми всі їли і їли.
Нарешті ми наїлися, попросили у тітки Наталки мотузку і пішли діставати з колодязя відро і чайник. Багато ми провозилися і, якщо б Мишко не придумав якірець з дроту зробити, так би нічого і не дістали. А якірцем, як гачком, підчепили і відро і чайник. Нічого не пропало - все витягли. А потім ми з Мишком і Вовкою бур'яни на городі пололи.
Мишко говорив:
- Бур'яни - це нісенітниця! Зовсім неважка справа. Набагато легше, ніж кашу варити!
1. Віднови послідовність плану і перекажи оповідання "Мишкова каша
День на річці
Несмачна каша
Каша тікає
Скінчилася вода
Хлопчики варять кашу
Від'їзд мами
Чайник в колодязі
Голодний сон
Згорілі піскарі
Відро в колодязі
Сніданок у тітки Наталки
2. Перевір, чи уважно ти читав. Для цього виконай тест . Тест відкритий до 22.00 год 16.05.20. Бажаю успіху!
04.05.20
Любі учні! Сьогодні вам потрібно попросити про допомогу когось із старших, ми з вами перевіримо, яку кількість слів за хвилину ви читаєте на кінець навчального року. Перейшовши за посиланням, ти скористаєшся мультимедійним посібником. Читати потрібно текст натиснувши на слово"Травень" на слайді№3. Обов'язково запам'ятай слово, на якому ти закінчив читати, потім пролистай посібник, знайди текст та порахуй кількість прочитаних слів. Сподіваюсь, ти дотримуватимешся академічної доброчесності та порахуєш слова, прочитані з першої спроби! Результат надішли учительці. Бажаю успіху!05.05.20.
Контрольна робота
4 клас
1. Прочитай уважно текст.
ДВІ БІЛОЧКИ
УКРАЇНСЬКА НАРОДНА КАЗКА
Жили в густому лісі дві білочки. Однаково гарні, пухнасті, прудкі. Тільки не однакової вдачі. Бо одна з них увесь день трудилася: збирала горішки, гриби, жолуді і все складала у своєму дуплі.
А друга була зовсім недбайлива. Цілими днями тільки їй роботи, що стрибати, лякати пташок у гніздах або сидіти без діла й свистати на весь ліс. А схоче попоїсти – не журиться. Тож влітку всюди їжі повно! То горіх, то жолудь, то шишки. Поїсть, що є, – та й знову скаче весела, сита.
Тим часом перша білочка наносила собі в дупло харчів. І вже заздалегідь устелила свою хатинку мохом і сухим листям, щоб було тепло та м’яко взимку. Гарна була господиня.
Так пройшло літо, в одної білочки – у праці й клопотах, а в другої – в іграх.
Минула дощова осінь. Прийшла холодна зима. У лісі стало сумно й пусто: ні листячка, ні грибів, ні горішків. Тільки мороз і вітер, що снігами мете.
Сидить в тепленькому дуплі працьовита білочка й гадки про біду не має. Все літо працювала, щоб зимою спокійно відпочити. І м’яко їй, і тепло, і з’їсти є що.
Та не так жилося лінивій білочці. У її дуплі харчів на зиму нема, ані одного горішка! Тільки холодний вітер по хатині свище, гуляє.
Сидить бідна білочка голодна, змерзла, в клубочок звилася. Кинеться по лісі туди, сюди, нічого нема – усе замерзло. Хоч умирай з холоду та голоду!
Аж згадала нещасна білка свою старанну, роботящу сусідку та й думає: «Піду я до неї. Може, допоможе, у неї гори припасів».
Іде вона до сусідки та несміло стукає в двері. Відчинила дбайлива білка двері, як поглянула на нещасну, худющу сусідку, то відразу все зрозуміла. – Прошу, сідай, саме на обід потрапила! Чим хата багата... От зігрійся трохи в моху, а я приготую тобі горішків і жолудів... На, їж на здоров’ячко. Та й разом зі мною живи.
Засоромлена білка почала говорити:
– Але ж я не заслужила на таку доброту. Я ціле літо гуляла.
– Нічого, – каже друга, – тепер ти також будеш дбати так, як я. Ти ж зрозуміла тепер, що без праці нема добра! Будемо разом працювати і разом жити.
І відтоді жили білочки разом. А ліниву білку біда і нужда навчила працювати. Найближчого літа вона стала старанною і принесла великі припаси харчів до спільної хати. (368 слів)
2. Виконай завдання.
1. Чим обидві білочки були схожі?
А) вони були ледачі, недбайливі й безтурботні.
Б) вони були дбайливі, працьовиті й старанні.
В) вони були гарні, пухнасті й прудкі.
2. Що схвалюється у творі?
А) працьовитість і дбайливість
Б) спритність і сміливість
В) доброта й чесність
3. Визнач головну думку твору.
А) Не тяжка робота, коли до неї охота.
Б) Як робити дружно, не буде сутужно.
В) Тяжко тому жити, хто не хоче робити.
4. Як називається невеликий, найчастіше віршований твір повчального змісту?
А) байка
Б) вірш
В) скоромовка
5. Віднови послідовність пунктів плану відповідно до змісту твору. Простав цифри в порожні клітинки.
o Розваги лінивої білочки.
o Жили дві білочки в густому лісі.
o Клопоти дбайливої білочки.
o Без праці нема добра.
o Допомога дбайливої білочки.
6. Запропонуй свій заголовок до цього твору. Обґрунтуй свою відповідь.
_______________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
06.05.20-08.05.20
Корисне посилання
Сьогодні ми познайомимось із творчістю Миколи Миколайовича Носова.
Познайомся з оповіданням:
Микола Носов
Фантазери
Переклад українською – Валерія Воробйова
Ілюстрації – І.Семенов
Ілюстрації – І.Семенов
Мишко і Стасик сиділи в садку на лавочці й розмовляли. Тільки вони розмовляли не просто, як інші хлопці, а розповідали один одному різні небилиці, ніби побилися об заклад, хто кого перебреше.
- Скільки тобі років? - питає Мишко.
- Дев'яносто п'ять. А тобі?
- А мені сто сорок. Знаєш, - каже Мишко, - раніше я був великий-великий, як дядько Боря, а потім став маленький.
- А я, - каже Стасик, - спочатку був маленький, а потім виріс великий, а потім знову став маленький, а тепер знову скоро буду великим.
- А я, коли був великий, всю річку міг перепливти, - каже Мишко.
- У! А я море міг перепливти!
- Подумаєш - море! Я океан перепливав!
- А я літати вмів!
- Ану, полети!
- Зараз не можу: розучився.
- А я якось купався в морі, - каже Мишко, - і на мене напала акула. Я її бац кулаком, а вона мене хап за голову - і відкусила.
- Брешеш!
- Ні, правда!
- Чому ж ти не помер?
- А навіщо мені помирати? Я виплив на берег і пішов додому.
- Без голови?
- Звичайно, без голови. Навіщо мені голова?
- Як же ти йшов без голови?
- Так і йшов. Наче без голови ходити не можна.
- Чому ж ти тепер з головою?
- Інша виросла.
"Гарно придумав!" - позаздрив Стасик. Йому хотілося збрехати краще за Мишка.
- Ну, це що! - сказав він. - От я раз був в Африці, і мене там крокодил з'їв.
- Оце так збрехав! - засміявся Мишко.
- Зовсім ні.
- Чому ж ти живий?
- Адже він мене потім виплюнув.
Мишко замислився. Йому хотілося перебрехати Стасика. Він думав, думав, нарешті каже:
- Одного разу я йшов по вулиці. Навколо трамваї, автомобілі, вантажівки...
- Знаю, знаю! - закричав Стасик. - Зараз розкажеш, як тебе трамвай переїхав. Ти вже брехав про це.
- Нічого подібного. Я не про це.
- Ну, гаразд. Бреши далі.
- От я йду, нікого не чіпаю. Раптом назустріч автобус. Я його не помітив, наступив ногою - раз! - та геть його розчавив.
- Ха-ха-ха! Оце брехня!
- А от і не брехня!
- Як же ти міг розчавити автобус?
- Так він же зовсім маленький був, іграшковий. Його хлопчик на мотузочці тягнув.
- Ну, це не дивно, - сказав Стасик. - А я якось на Місяць літав.
- Овва, куди махнув! - засміявся Мишко.
- Не віриш? Чесне слово!
- На чому ж ти літав?
- На ракеті. На чому ж іще на Місяць літають? Наче сам не знаєш!
- Що ж ти там на Місяці бачив?
- Ну, що... - зам'явся Стасик. - Що я там бачив? Нічого й не бачив.
- Ха-ха-ха! - засміявся Мишко. - А говорить, на Місяць літав!
- Звичайно, літав.
- Чому ж нічого не бачив?
- А темно було. Я ж вночі літав. Уві сні. Сів на ракету і як полечу в космічний простір. У-у-у! А потім полечу назад... Летів, летів, а потім геп об землю... ну і прокинувся...
- А-а, - протягнув Мишко. - Так би одразу й казав. Я ж не знав, що ти - уві сні.
Тут прийшов сусідський Ігор і сів поруч на лавочці. Він слухав, слухав Мишка і Стасика, потім каже:
- Ото вже брешуть! І вам не соромно?
- А чого ж соромно? Ми ж нікого не дуримо, - сказав Стасик. - Просто вигадуємо, ніби розповідаємо казки.
- Казки! - презирливо пирхнув Ігор. - Знайшли заняття!
- А ти думаєш, легко вигадувати!
- Чого простіше!
- Ну, вигадай що-небудь.
- Зараз... - сказав Ігор. - Будь ласка.
Мишко і Стасик зраділи і приготувалися слухати.
- Зараз, - повторив Ігор. - Е-е-е... гм... кхм... е-е-е...
- Ну, що ти все "е" та "е"!
- Зараз! Дайте подумати.
- Ну, думай, думай!
- Е-е-е, - знову сказав Ігор і подивився на небо. - Зараз, зараз... е-е-е...
- Ну, чого ж ти не вигадуєш? Говорив - чого простіше!
- Зараз... Ось! Якось я дражнив собаку, а вона мене хап за ногу і вкусила. Ось навіть шрам залишився.
- Ну і що ж ти тут вигадав? - запитав Стасик.
- Нічого. Як було, так і розповів.
- А казав - вигадувати майстер!
- Я майстер, та не такий, як ви. От ви все брешете, та все марно, а я вчора збрехав, мені від цього користь.
- Яка користь?
- А ось. Вчора ввечері мама і тато пішли, а ми з Ірою залишилися вдома. Іра лягла спати, а я заліз у буфет і з'їв півбанки варення. Потім думаю: як би мене не насварили. Взяв Ірі губи варенням намазав. Мама прийшла: "Хто варення з'їв?" Я кажу: "Іра". Мама подивилася, а в неї всі губи у варенні. Сьогодні вранці їй від мами дісталося, а мені мама ще варення дала. От і користь.
- Значить, через тебе іншого покарали, а ти й радий! - сказав Мишко.
- А тобі що?
- Мені нічого. А от ти цей... як це називається ... Брехун! От!
- Самі ви брехуни!
- Іди! Не хочемо з тобою на лавочці сидіти.
- Я й сам не стану з вами сидіти.
Ігор встав і пішов. Мишко і Стасик теж пішли додому. По дорозі їм стрілася ятка з морозивом. Вони зупинилися, стали порпатися в кишенях і лічити, скільки у них грошей. В обох набралося тільки на одну порцію морозива.
- Купимо порцію і розділимо навпіл, - запропонував Мишко.
Продавщиця дала їм морозиво на паличці.
- Ходімо додому, - каже Мишко, - розріжемо ножем, щоб було рівно.
- Ходімо.
На сходах вони зустріли Іру. Очі в неї були заплакані.
- А ти чого ревіла? - питає Мишко.
- Мене мама гуляти не пускала.
- Через що?
- Через варення. А я його й не їла. Це Ігор на мене наговорив. Мабуть, сам з'їв, а на мене звалив.
- Звичайно, Ігор з'їв. Він сам хвалився нам. Ти не плач. Підемо, я тобі свої півпорції морозива дам, - сказав Мишко.
- І я тобі свої півпорції віддам, ось тільки покуштую разочок і віддам, - пообіцяв Стасик.
- А хіба ви самі не хочете?
- Не хочемо. Ми вже по десять порцій з'їли сьогодні, - сказав Стасик.
- Давайте краще це морозиво на трьох розділимо, - запропонувала Іра.
- Правильно! - сказав Стасик. - А то в тебе заболить горло, якщо ти сама всю порцію з'їси.
Пішли вони додому, розділили морозиво на три частини.
- Смачна річ! - сказав Мишко. - Я дуже люблю морозиво. Колись я з'їв ціле відро морозива.
- Ну, ти все вигадуєш! - засміялася Іра. - Хто тобі повірить, що ти з'їв відро морозива!
- Так, адже воно зовсім маленьке було, відерце! Таке паперове, не більше за склянку...
Аудіооповідання.
Перевір себе, виконай тести, які активні до 23.00 год 11.05.20
Щасти!
27.04.20.-29.04.20
Дорогі діти! Ми продовжимо з вами вивчати твочість М.М.Коцюбинського. А познайомимось з його оповіданням
Михайло Коцюбинський
НЮРЕНБЕРЗЬКЕ ЯЙЦЕ
Оповідання
Все, про що розповідає у цій книжці класик української літератури Михайло Коцюбинський — невигадана історія. Чотири століття тому німецький механік П. Хенлейн (Михайло Коцюбинський називає його Петром Гельє) вперше зробив кишенькового годинника. Не відразу йому це вдалося, не відразу люди повірили, що годинники можуть бути не лише на високих міських вежах, але й у кожного в кишені. Щоб закінчити свою роботу. Хенлейну довелося схитрувати, а як — ви дізнаєтеся, коли прочитаєте цю книжку, видану у 1891 році. (Редактор О. С. Яремійчук)
*************
Мабуть, всі ви, діточки, бачили годинник; можете дізнатись, глянувши на нього чи то вдень, чи вночі, котра година, можете почислити кожду хвилинку. А було колись так, що люди не знали, як рахувати час. Розрізняли лише весну, літо, осінь та зиму, а добу ділили на день та ніч. В літній ясний день, коли сонечко весело сяє на небі — пізнавали люди, яка пора; але вночі або в глуху осінь не вміли дати собі ради. Не раз і не два думали люди над тим, як запобігти лихові. 
Та якось нічого путнього не вигадували. Один англійський король звелів наробити одинакових каганців, розчислити, скільки їх може згоріти в добу, і відтак, засвічуючи один за другим, рахувати час. Але на такий дорогий годинник могли спромогтись лишень король та багатирі. Треба було, щоб каганці горіли невиводно, щоб і вдень і вночі чоловік доглядав їх та засвічував новий, скоро догорить один. Багато було клопоту з тою вигадкою. Опісля видумали люди піщаний годинник. Брали дві скляні пляшечки з вузенькими шийками, насипали одну дрібненьким піском і злучали їх шийками докупи так, щоби пісок міг пересипатися з одної пляшечки до другої. Скоро лиш пісок з горішньої пляшечки пересиплеться в долішню — перевертають її догори денцем, і пісок знов сиплеться, як досі. Недорогий і дуже простий такий годинник, але і з ним чимало замороки, — раз у раз треба назирати за ним. Напослідок винайшли дзиґарі вежові. Хто й як перший вигадав се диво — незвісно.
Та якось нічого путнього не вигадували. Один англійський король звелів наробити одинакових каганців, розчислити, скільки їх може згоріти в добу, і відтак, засвічуючи один за другим, рахувати час. Але на такий дорогий годинник могли спромогтись лишень король та багатирі. Треба було, щоб каганці горіли невиводно, щоб і вдень і вночі чоловік доглядав їх та засвічував новий, скоро догорить один. Багато було клопоту з тою вигадкою. Опісля видумали люди піщаний годинник. Брали дві скляні пляшечки з вузенькими шийками, насипали одну дрібненьким піском і злучали їх шийками докупи так, щоби пісок міг пересипатися з одної пляшечки до другої. Скоро лиш пісок з горішньої пляшечки пересиплеться в долішню — перевертають її догори денцем, і пісок знов сиплеться, як досі. Недорогий і дуже простий такий годинник, але і з ним чимало замороки, — раз у раз треба назирати за ним. Напослідок винайшли дзиґарі вежові. Хто й як перший вигадав се диво — незвісно.
Кажуть, начебто араби перші вміли робити дзиґарі і що арабський каліф Гарун-аль-Рашид в р. 807 прислав дзиґарі в дарунок французькому королеві Каролю Великому. Тодішні дзиґарі не дзвонили і не мали вагадла. Вагадло приробили аж в XVII віці. Тоді також поділили годину на 60 хвиль, а хвилю на 60 хвилинок. У великій пригоді стали людям дзиґарі. Але їх можна було побачити лиш на баштах королівських та князівських замків. Вандрівник не міг користати з них, бо буди дуже здорові і тяжкі. Про бідних людей годі і казати: вони мусили вдовольнитися поміччю сонця, котре однаково світить і багатим і бідним. Довго, дуже ще довго треба було працювати, щоб вимислити годинник, вигідніший та дешевший, щоб всі люди могли користати з нього.
На початку XVI віку в городі Нюренберзі проживав один мідник — Петро Гельє. Старість білим волосом припорошила його голову, але він не згортав рук, не кидав праці. Всі мали його за чесного чоловіка та доброго робітника. Опріч свого ремесла, Петро Гельє кохався в механіці.
Раз якось навідався до нього один італіянець, з котрим Гельє, вандруючи, запізнався в Флоренції. Від того часу старий мідник кинув своє ремесло, по цілим дням читав книжки, рисував і вирізував всілякі шруби та коліщатка.
Жінка Гельє та двоє дорослих синів його не могли взяти втямки, чому такий працьовитий чоловік кинув роботу, і від світання до смеркання корили та лаяли його. Не витримав старий Гельє і, кинувши власну оселю, перебрався до своєї заміжньої дочки. Добра донька дуже кохала свого батька, захистила його і, хоч сама була вбога, все робила, щоб заспокоїти його старість. На лихо, чоловік її, кравець, був страшенно цікавий і відтоді, як старий тесть оселивсь в його хаті, на хвилинку не мав спокою. Цікавий кравець не знав механіки, і всякі коліщатка, шруби, з котрими раз у раз порався Петро Гельє, видавались йому чимсь незвичайним, дивовижним. Він слідив очима за кождим кроком тестя.
Одної днини старий мідник пішов до міста, забувши зачинити свою хату. Кравець подався до тестьової кімнати, радий, що може заспокоїти свою цікавість. Здивований, майже з острахом роздивлявся він по кімнаті, оглядав кождий кусок дроту, міді, заліза... 
Все видавалось йому незвичайним. Аж ось межи всілякими струментами вглядів він кругленьку, невелику штучку, котра якось дивно стукотіла і сичала. Спершу подумав він, що то йому почулося. Вхопив машинку в руки, приклав до одного вуха — стукотить; приклав до другого — не вгаває. Холодний піт обілляв бідного кравця. Йому видалось, що в тій кругленькій штучці сидить нечиста сила, і, не довго думавши, зо всієї сили кинув нею об стіну, а сам, не озираючись, вибіг з кімнати, хрестячись та читаючи молитву. «От воно що! — думав він, — от чого коханий тесть зачиняється в хаті, ховається від людей! Недармо ж жінка та діти витрутили тебе з хати! Спізнався з чортом і зачинив його в машинці! Годі! Не хочу жити під одним дахом з чортякою! Ще, борони боже, на суд потягнуть!..»
Все видавалось йому незвичайним. Аж ось межи всілякими струментами вглядів він кругленьку, невелику штучку, котра якось дивно стукотіла і сичала. Спершу подумав він, що то йому почулося. Вхопив машинку в руки, приклав до одного вуха — стукотить; приклав до другого — не вгаває. Холодний піт обілляв бідного кравця. Йому видалось, що в тій кругленькій штучці сидить нечиста сила, і, не довго думавши, зо всієї сили кинув нею об стіну, а сам, не озираючись, вибіг з кімнати, хрестячись та читаючи молитву. «От воно що! — думав він, — от чого коханий тесть зачиняється в хаті, ховається від людей! Недармо ж жінка та діти витрутили тебе з хати! Спізнався з чортом і зачинив його в машинці! Годі! Не хочу жити під одним дахом з чортякою! Ще, борони боже, на суд потягнуть!..»
Вернувшись додому і побачивши, що його праця попсована, старий Петро аж за голову взявся з туги. Стільки праці, стільки часу пропало марне! А тут ще дурний зять кричить, що не хоче жити в одній хаті з чортом. Нещасний Гельє зв'язав в вузлик своє майно і вибіг з хати на вулицю. Тяжко йому було. Він думав: «Я старий, немощний... Прийде незабаром смерть і разом зо мною покладе в домовину і мою думку... І я не зроблю людям того добра, яке можу зробити. А тут ще ніхто не йме віри, всі цураються мене, мов божевільного. Що мені робити бідному на світі? Ось що зроблю: піду до судді, попрошу його, щоб замкнув мене в тюрму.
Там вже ніхто не перешкоджатиме мені». Так подумав та й пішов до судді. Суддя тільки що скінчив свою роботу і хтів йти обідати. Побачивши нового прохача, він дуже здивувався.
— Добродію! — сказав Гельє, — зробіть мені велику ласку: звеліть мене ув'язнити.
Почувши таке дивне прохання, суддя здивувався ще більше: він подумав, що старий збожеволів, і пильно глянув на нього.
— Чого ж тобі так забажалось тюрми? — спитав він.
— Я, бачте, мушу скінчити одну дуже важну роботу, та, на лихо, не можу знайти затишного куточка, щоб мені не перешкоджали. В тюрмі вже напевне ніхто не перешкоджатиме мені.
Надаремне силувався суддя упевнити старого механіка, що в тюрмі не так-то вже добре, щоб туди проситись. Гельє так благав його, що суддя звелів ув'язнити його. Дуже зацікавив суддю старий Петро. Щоб дізнатись про нього що більше, суддя пішов до його жінки й почав розпитувати її про чоловіка.
— Мій чоловік божевільний, — відказала жінка, — він закинув роботу, цілими днями порається з книжками та всякою дурницею.
І сини не боронили батька. Тоді суддя звернувся до дочки та зятя. Зять називав тестя божевільним та казав, що він запродав душу нечистій силі. Бідна дочка плакала, боронила батька, як вміла, але її ніхто не слухав.
Повірив суддя, що Гельє справді збожеволів, і звелів всім родичам Петра зібратися, щоб при них випитати його і вже напевне завіритися, що він божевільний.
— Добродію! — сказав Гельє, — зробіть мені велику ласку: звеліть мене ув'язнити.
Почувши таке дивне прохання, суддя здивувався ще більше: він подумав, що старий збожеволів, і пильно глянув на нього.
— Чого ж тобі так забажалось тюрми? — спитав він.
— Я, бачте, мушу скінчити одну дуже важну роботу, та, на лихо, не можу знайти затишного куточка, щоб мені не перешкоджали. В тюрмі вже напевне ніхто не перешкоджатиме мені.
Надаремне силувався суддя упевнити старого механіка, що в тюрмі не так-то вже добре, щоб туди проситись. Гельє так благав його, що суддя звелів ув'язнити його. Дуже зацікавив суддю старий Петро. Щоб дізнатись про нього що більше, суддя пішов до його жінки й почав розпитувати її про чоловіка.
— Мій чоловік божевільний, — відказала жінка, — він закинув роботу, цілими днями порається з книжками та всякою дурницею.
І сини не боронили батька. Тоді суддя звернувся до дочки та зятя. Зять називав тестя божевільним та казав, що він запродав душу нечистій силі. Бідна дочка плакала, боронила батька, як вміла, але її ніхто не слухав.
Повірив суддя, що Гельє справді збожеволів, і звелів всім родичам Петра зібратися, щоб при них випитати його і вже напевне завіритися, що він божевільний.
В визначений день зібрались в судді всі родичі Петра Гельє. Послали в тюрму за ним і незабаром привели його.
Він увійшов до зали з повагою. Очі його дивились ясно та розумно. Лице сіяло тихою радістю. В руці тримав він невелику штучку, схожу до яйця, в котрій щось стукотіло.
— Панове судді, — сказав Петро, — от чого мені так бажалось дістатись до тюрми! Ми з моїм приятелем-італіянцем довго вчились механіки, довго розкидали розумом та роздивлялись, як зроблені дзиґарі на баштах, і напослідок самі наважились зробити такий годинник, тільки маленький. Приятель мій постачав мені книжки, радив де в чому, а я взявсь до роботи. Змовились ми мовчати, нікому й не натякати про нашу роботу, бо знали, що без глузування не обійдеться. Опріч сього, в Нюренберзі чимало зручних механіків, і я боявся показувати свою роботу, щоб хто часом не покористувавсь моєю думкою, наче своєю. Тепер, коли моя праця скінчена, — не маю з чим таїтись.
Із сими словами він показав машинку. То був годинник, чи нюренберзьке яйце. Так назвали його, бо був схожий до яйця. Всі судді і хто лиш був в залі з зачудованням дивились на годинник Петра Гельє, а він кождому розказував, як той годинник зроблений.
Жінка та сини засоромились і почали перепрошувати старого; дочка плакала з радощів, а зять переконався, що в машинці нема нечистої сили.
Скоро вістка про новий годинник розійшлась по цілому Нюренберзі, почали всі поважати мідника Гельє.
Як уважно ти читав? Виконай тестування для перевірки.Тест можна пройти лише з однієї спроби.Він активний до 23.00 год 29 квітня. Бажаю успіхів у навчанні!
29.04.20.-04.05.20
Тема "Життя і творчість Всеволода Нестайка. Вірні друзі."Шура і Шурко".
1. Передивіться відео, яке познайомить вас з Всеволодом Нестайком.
Шура і Шурко
Шурко відразу не злюбив її. І через те не злюбив, що його посадили за одну парту з нею. А Шурко хотів сидіти поруч із Севкою, або з Толею, або ж із кимось зі своїх друзів-футболістів. А втім, він сам винен, що так сталося. Не треба було йому в перший день так галасувати, хвилюватися і розмахувати руками.
— Бойчук, заспокойся, — кілька разів суворо зверталася до Шурка нова вчителька Ольга Борисівна. Та Шурко не вгамовувався. І Ольга Борисівна вирішила, що Шурко найбільш недисциплінований у класі й тому мусить весь час бути в неї перед очима.
І ось Толя з Севкою спокійно сидять собі разом на передостанній парті, а Шурко стовбичить на першій, перед самісіньким столом учительки. А поруч із ним — мовчазне дівчисько в окулярах. Своєю зразковою поведінкою вона страшенно дратує Шурка. Просто зошит із чистописання, а не людина! Й остаточно розізлився Шурко, коли взнав, що його сусідку по парті звуть так само, як і його, — Шура. Це було просто нестерпно. Покличе його хто-небудь — неодмінно вона відгукнеться, її кличуть — він біжить. Шуркові навіть почало здаватися, що діти навмисне, щоб подражнитись, так часто звертаються до нього.І потихеньку Шурко став мучити Шуру. Засуне її підручник куди-небудь під парту, і вона потім усю перерву шукає його. Але — дивна річ — Шура ніколи не скаржилась на нього вчительці. Тільки зниже плечима, відвернеться і промовчить. Якось Ольга Борисівна спитала,хто ким хоче бути.
— Воротарем, — випалили одночасно Севка й Толя.
— А я вчителькою, як ви, — пропищала Валя.
— Я шофером.
— Я агрономом.
— А я… лікарем, — тихо і засоромлено проказала Шура. Шурко глянув на неї, презирливо скривився і подумав:
"Ще б пак! Інакше й бути не могло! Аякже!"
Шурко терпіти не міг лікарів. Коли йому було сім років, він захворів на малярію, і величезний вусатий лікар змушував його ковтати огидні, гіркі таблетки. А то ще в Шурка боліли зуби. І досі мурашки пробігають у нього по спині, коли він згадує про бормашину. Отож лікарі для Шурка були найнеприємніші люди на світі.
Відтоді Шурко став називати Шуру "Айболитькою". Але вона так само не звертала на це ніякої уваги.
Одного сонячного ранку Шурко йшов до школи. Повітря було прозоре і чисте. Жовтогаряче листя ласкаво шурхотіло під ногами. Хлопчаки ганяли по асфальту великі темно-брунатні, немов лаковані, каштани.
А Шурко йшов неквапливо, ледве переставляючи ноги. Йому було якось не по собі.
У школі Ольга Борисівна одразу помітила, що Шурко занедужав, але він сказав, що він "просто в кепському гуморі".
А надвечір Шуркові стало зовсім погано, і серед ночі перелякана мама побігла викликати "швидку допомогу".
В лікарні мамі сказали: "Гострий приступ апендициту. Слід негайно зробити операцію!"
Шурка поклали на якийсь дивовижний стіл на колесиках і повезли довгим коридором.
Від яскравого світла Шурко заплющив очі. А коли розплющив — просто перед ним стояла висока жінка в окулярах і в білому халаті. Всміхаючись, вона говорила:
— Ну що, хлопче? Болить. Що ж, зробимо так, щоб ніколи більше не боліло.
І от Шурко на операційному столі.
— А як тебе звати?.. Шурко?! Ось як! У мене теж Шурка. Тільки дівчинка. А в якому ж ти класі?.. От збіг! І моя Шурка в третьому. А вчишся ти як? Відмінник, мабуть. — Ай! — не крикнув, а просто сказав Шурко.
— Боляче?! Неправда. Адже я нічого ще не роблю. Готую лише інструменти.
Жінка говорила неголосно і так спокійно, що Шуркові стало легко і зовсім не страшно.
— Ну от і все. Тепер можна йти спати. Все гаразд.
Шурка знову поклали на стіл з колесиками і повезли. А жінка в окулярах йшла поряд, поклавши руку йому на плече. Коли Шурка перенесли в постіль, вона старанно поправила подушку й обережно підгорнула йому ковдру з обох боків. У неї були ласкаві, ніжні руки, як у мами. І Шуркові одразу стало дуже тепло і затишно.
— Докторе, скажіть. А як вас звати? — несподівано спитав Шурко.
— Клавдія Василівна. А що?
— Так. — зашарівся Шурко і сказав: — От якби всі лікарі були такі… добрі… їх ніхто б не боявся.
Клавдія Василівна засміялась:
— Дивак ти! А лікарі всі і є добрі. Така вже у них професія — добра. Спи, Шуро, спи! На добраніч. Другого дня, прокинувшись, Шурко не одразу зміркував, де він. Він лежав на білосніжному ліжку біля вікна — великого і високого. Шурко хотів підвестися, встати — не міг. І одразу згадав. Опустився на подушку і глибоко зітхнув. І хоча все найстрашніше було вже позаду, Шуркові чомусь раптом стало дуже сумно і тужливо. Він подумав, що тепер лікарі напевне надовго заборонять йому грати у футбол. З жалю до самого себе Шурко тихо заплакав.
Надворі падав дощ. По вікнах палати дріботіли маленькі іскристі краплини.
— Шурко! — пролунав раптом тихий знайомий голос. Хлопчик від несподіванки здригнувся, повернув голову і. оторопів. Край ліжка стояла Шура. У великому дорослому халаті, з закоченими рукавами, — ще більш смішна й незграбна, ніж завжди.
— Ну як? Як ти почуваєшся? Знаєш, ми всі в класі так переживали, так переживали, коли взнали, що в тебе апендицитна операція. — Шура говорила швидко-швидко, ковтаючи слова і хвилюючись. Вона зовсім не була схожа на ту мовчазну, старанну шкільну Шуру. — А я відразу здогадалась, що ти тут. Адже це лікарня "швидкої допомоги". Ти тільки мамі нічого не говори. А то, коли вона взнає, що я була, вона мені дасть. До хворих же не можна просто так приходити. А ще зразу після операції. Є спеціальний день.
— Якій мамі? — нічого не зрозумівши, тихо спитав Шурко.
— Та моїй. Яка тобі операцію робила. Це ж моя мама. А мене тут усі знають. Адже ми поряд із лікарнею живемо. Я сказала, ніби мама футляр від окулярів забула і послала мене. І тьотя Даша пустила. А я сюди. А мама зараз спить, вона вночі чергувала. Ну, я піду, а то зайде хто-небудь. Ну, бувай, видужуй.
І Шура заквапилась до виходу.
— Ач ти яка! Молодець! Оце товариш! Ти з нею давно дружиш? — спитав Шурків сусіда, лисий чоловік із чорними кошлатими бровами.
Шурко зніяковів і пробубонів щось невиразне.
Наступного дня вона знову прийшла. Правда, сталося трошки інакше. Шуркові набридло читати книжку, яку передала йому мама, і він дивився у вікно. На підвіконні стрибали і голосно цвірінькали горобці. Шурко з цікавістю стежив за ними. Але ось знизу долинув якийсь шурхіт, і горобці вмить розлетілися. На підвіконня лягли дві руки, потім показалась зелена фетрова шапочка, окуляри, і хлопчик упізнав… Шуру. Вона кивала йому і ворушила губами — щось говорила. Шурко досадливо зморщився, похитав головою — не розібрав. Згодом дівчинка зникла: мабуть, не вдержалась і зіскочила на землю. А за хвилину в кватирку влетів і упав просто Шуркові на подушку зібганий папірець. Шурко розгорнув і прочитав:
"Здоров, Шурко! Як ти почуваєшся? Ми про тебе все знаємо від Шурки Лебедєвої. Лежи спокійно, то згодом зможеш знову грати в футбол. Не скучай… Завтра приймальний день, і ми прийдемо всім класом…
Сева і Толя".
Шурко навіть голосно розсміявся від радості. Як добре мати гарних, вірних друзів!
Через два тижні Шурко вперше після хвороби пішов до школи. Дорогою він зустрів Шуру. Вони йшли поруч, і обоє чомусь мовчали.
І раптом, уже майже біля школи, ззаду долинув чийсь знайомий голос:
— Шур-о-о!..
Вони обернулися разом, як за командою, не знаючи, кого з них кличуть. Потім подивилися одне на одного і… засміялися, — дружно і весело.
А з вікна тролейбуса їм махала рукою і посміхалася Клавдія Василівна — Шурина мама.
1956 р.
Аудіокнига.
3. Тест-гра «Відгадай задумане слово» (Обери варіант відповіді та з літер склади слово)
— Ну що, хлопче? Болить. Що ж, зробимо так, щоб ніколи більше не боліло.
І от Шурко на операційному столі.
— А як тебе звати?.. Шурко?! Ось як! У мене теж Шурка. Тільки дівчинка. А в якому ж ти класі?.. От збіг! І моя Шурка в третьому. А вчишся ти як? Відмінник, мабуть. — Ай! — не крикнув, а просто сказав Шурко.
— Боляче?! Неправда. Адже я нічого ще не роблю. Готую лише інструменти.
Жінка говорила неголосно і так спокійно, що Шуркові стало легко і зовсім не страшно.
— Ну от і все. Тепер можна йти спати. Все гаразд.
Шурка знову поклали на стіл з колесиками і повезли. А жінка в окулярах йшла поряд, поклавши руку йому на плече. Коли Шурка перенесли в постіль, вона старанно поправила подушку й обережно підгорнула йому ковдру з обох боків. У неї були ласкаві, ніжні руки, як у мами. І Шуркові одразу стало дуже тепло і затишно.
— Докторе, скажіть. А як вас звати? — несподівано спитав Шурко.
— Клавдія Василівна. А що?
— Так. — зашарівся Шурко і сказав: — От якби всі лікарі були такі… добрі… їх ніхто б не боявся.
Клавдія Василівна засміялась:
— Дивак ти! А лікарі всі і є добрі. Така вже у них професія — добра. Спи, Шуро, спи! На добраніч. Другого дня, прокинувшись, Шурко не одразу зміркував, де він. Він лежав на білосніжному ліжку біля вікна — великого і високого. Шурко хотів підвестися, встати — не міг. І одразу згадав. Опустився на подушку і глибоко зітхнув. І хоча все найстрашніше було вже позаду, Шуркові чомусь раптом стало дуже сумно і тужливо. Він подумав, що тепер лікарі напевне надовго заборонять йому грати у футбол. З жалю до самого себе Шурко тихо заплакав.
Надворі падав дощ. По вікнах палати дріботіли маленькі іскристі краплини.
— Шурко! — пролунав раптом тихий знайомий голос. Хлопчик від несподіванки здригнувся, повернув голову і. оторопів. Край ліжка стояла Шура. У великому дорослому халаті, з закоченими рукавами, — ще більш смішна й незграбна, ніж завжди.
— Ну як? Як ти почуваєшся? Знаєш, ми всі в класі так переживали, так переживали, коли взнали, що в тебе апендицитна операція. — Шура говорила швидко-швидко, ковтаючи слова і хвилюючись. Вона зовсім не була схожа на ту мовчазну, старанну шкільну Шуру. — А я відразу здогадалась, що ти тут. Адже це лікарня "швидкої допомоги". Ти тільки мамі нічого не говори. А то, коли вона взнає, що я була, вона мені дасть. До хворих же не можна просто так приходити. А ще зразу після операції. Є спеціальний день.
— Якій мамі? — нічого не зрозумівши, тихо спитав Шурко.
— Та моїй. Яка тобі операцію робила. Це ж моя мама. А мене тут усі знають. Адже ми поряд із лікарнею живемо. Я сказала, ніби мама футляр від окулярів забула і послала мене. І тьотя Даша пустила. А я сюди. А мама зараз спить, вона вночі чергувала. Ну, я піду, а то зайде хто-небудь. Ну, бувай, видужуй.
І Шура заквапилась до виходу.
— Ач ти яка! Молодець! Оце товариш! Ти з нею давно дружиш? — спитав Шурків сусіда, лисий чоловік із чорними кошлатими бровами.
Шурко зніяковів і пробубонів щось невиразне.
Наступного дня вона знову прийшла. Правда, сталося трошки інакше. Шуркові набридло читати книжку, яку передала йому мама, і він дивився у вікно. На підвіконні стрибали і голосно цвірінькали горобці. Шурко з цікавістю стежив за ними. Але ось знизу долинув якийсь шурхіт, і горобці вмить розлетілися. На підвіконня лягли дві руки, потім показалась зелена фетрова шапочка, окуляри, і хлопчик упізнав… Шуру. Вона кивала йому і ворушила губами — щось говорила. Шурко досадливо зморщився, похитав головою — не розібрав. Згодом дівчинка зникла: мабуть, не вдержалась і зіскочила на землю. А за хвилину в кватирку влетів і упав просто Шуркові на подушку зібганий папірець. Шурко розгорнув і прочитав:
"Здоров, Шурко! Як ти почуваєшся? Ми про тебе все знаємо від Шурки Лебедєвої. Лежи спокійно, то згодом зможеш знову грати в футбол. Не скучай… Завтра приймальний день, і ми прийдемо всім класом…
Сева і Толя".
Шурко навіть голосно розсміявся від радості. Як добре мати гарних, вірних друзів!
Через два тижні Шурко вперше після хвороби пішов до школи. Дорогою він зустрів Шуру. Вони йшли поруч, і обоє чомусь мовчали.
І раптом, уже майже біля школи, ззаду долинув чийсь знайомий голос:
— Шур-о-о!..
Вони обернулися разом, як за командою, не знаючи, кого з них кличуть. Потім подивилися одне на одного і… засміялися, — дружно і весело.
А з вікна тролейбуса їм махала рукою і посміхалася Клавдія Василівна — Шурина мама.
1956 р.
Аудіокнига.
3. Тест-гра «Відгадай задумане слово» (Обери варіант відповіді та з літер склади слово)
1. Головними героями оповідання «Шурка і Шурко»?
А) Сєвка і Толька. (м)
Б) Шура і Шурко.(р)
В) Ольга Борисівна і Клавдія Василівна.(с)
2. Чому Шурко не злюбив Шуру?
А) Через те, що їх посадили за одну парту.(д)
Б) Бо Шура носила окуляри.(п)
В) Тому, що дівчинка була старанною ученицею.(н)
3. Ким мріяла бути Шура?
А) Шофером.(к)
Б) Агрономом.(л)
В) Лікарем.(о)
4. Чому Шурко потрапив до лікарні?
А) Через отруєння.(ж)
Б) Через гострий приступ апендициту.(б)
В) Через перелом ноги.(а)
5. Чому Шурко змінив ставлення до лікарів?
А) Бо у лікарні його не змушували пити пігулки.(ф)
Б) Бо Клавдія Василівна була доброю до нього.(о)
В) Бо дозволяли виходити на подвір’я після операції.(м)
- Яке слово було зашифровано?
Складання продовження оповідання.
1. Доповніть план оповідання.
План
1. Шурко відразу не злюбив (кого?).
1. Хлопець галасує на уроці.
2. Учителька посадила учня за (яку?) парту.
3. (Хто?) став мучити Шуру.
4. Хто ким хоче бути.
5. «Айболитька» Шура.
6. Шурко неквапно йде (куди?).
7. Уночі хлопця забрали (куди?).
8. Шуркові зробили операцію.
9. Якби всі лікарі були добрі.
10. Шурка прийшла до лікарні.
11. Моя мама робила операцію.
12. Записка від (кого?).
13. Шурка Лебедєва усе розказала.
14. Як добре мати хороших (кого?)!
15. Знову до школи.
16. Шура та Шурко дружно засміялися.
2. Спробуйте переказати за планом.
3.Пройди тестування на перевірку знань оповідання. Тест активний до 12.00год 4 травня. Дається тільки одна спроба!
Щасти !!!
3.Пройди тестування на перевірку знань оповідання. Тест активний до 12.00год 4 травня. Дається тільки одна спроба!
Щасти !!!
22.04.20.
Любі діти ! Сьогодні ми познайомимось із творчістю нашого земляка Михайла Михайловича Коцюбинського. Перегляньте уважно біографічну презентацію про письменника та дайте відповіді на запитання:
1. В якому році і де народився М.М. Коцюбинський:
а) 17 вересня 1864 року у Вінниці;
б) 17 серпня 1864 року у Чернігові;
в) 17 вересня 1964 року у Києві.
2. Ким працював батько письменника:
а) писарем;
б) дрібним службовцем;
в) актором.
3. Чому М.Коцюбинський проживав на острові Капрі:
а) любив подорожувати;
б) лікувався від астми і туберкульозу;
в) там проживали його родичі.
4. Скільки мов знав Михайло Михайлович:
а) 9 б) 2 в) 7;
5.Ким працював письменник:
а) лікарем;
б) учителем;
в) службовцем.
6. Коли помер і де похований М.М.Коцюбинський:
а) 25 квітня 1913 року в Чернігові;
б) 25 вересня 1913 року і Вінниці;
в) 13 квітня 1925 року у Чернігові.
а) 17 вересня 1864 року у Вінниці;
б) 17 серпня 1864 року у Чернігові;
в) 17 вересня 1964 року у Києві.
2. Ким працював батько письменника:
а) писарем;
б) дрібним службовцем;
в) актором.
3. Чому М.Коцюбинський проживав на острові Капрі:
а) любив подорожувати;
б) лікувався від астми і туберкульозу;
в) там проживали його родичі.
4. Скільки мов знав Михайло Михайлович:
а) 9 б) 2 в) 7;
5.Ким працював письменник:
а) лікарем;
б) учителем;
в) службовцем.
6. Коли помер і де похований М.М.Коцюбинський:
а) 25 квітня 1913 року в Чернігові;
б) 25 вересня 1913 року і Вінниці;
в) 13 квітня 1925 року у Чернігові.
Прагнення Коцюбинського писати для дітей появилося під впливом педагогічної діяльності. Склавши екстерном іспит на народного вчителя, він поїхав в село Лопатинці, що на Вінниччині. Із спогадів сучасників видно, що Коцюбинський "залишив пам’ятний слід у житті лопатинців ... чимало людей у селі навчилося любити й поважати книгу..."Сьогодні ми почнемо читати твір М. Коцюбинського "Харитя"
Читаючи, можеш слухати аудіокнигу.
Читаючи, можеш слухати аудіокнигу.
Ілюстрації – Л.Ільчинська
В печі палав вогонь і червоним язиком лизав челюсті. В маленькій хаті було поночі, по кутках стояли діди. На постелі лежала слаба жінка й стогнала. Се Харитина мати. Шість тижнів поминуло, як помер її чоловік, батько Харитин, і відтоді бідна удова тужить та слабує, а оце вже другий день, як зовсім злягла. Злягла саме в жнива, в гарячий час, коли всі, хто вміє жати, подались на ниву збирати на зиму хліб. І вдовине жито поспіло, та нема кому його жати: сиплеться стигле зерно на землю, а вдова лежить недужа: тяжка слабість спутала руки й ноги, прикувала до постелі... Лежить бідна мати Харитина та б'ється з думами...
Рипнули двері.
– То ти, Харитю? – почувся млявий голос слабої.
– Я, мамо!
З дверей виткнулось спершу відро, до половини виповнене водою, далі русява головка дівчинина, нахилена набік до відра, а далі права рука, піднята трохи догори. В хату увійшла Харитя і поставила коло печі відро. Їй було вісім років. Десь дуже важким видалось Хариті те відро з водою, бо, поставивши його на землю, хвилинку стояла нерухомо, спершись на припічок і важко дихаючи. Ліва рука від незвичайної ваги зомліла, і Харитя не могла її зігнути. Але се було одну хвилину. В другій – метнулась Харитя до мисника, легесенько, мов кізка, стрибнула на лаву, зняла з полиці горщик і поставила його коло відра.
– Що ти робиш, доню? – поспитала мати.
– Вечерю варитиму, мамо.
Слаба тільки зітхнула.
А Харитя й справді заходилася коло вечері. Змила в мисчині жменьку пшона, вкинула щіпку солі та зо дві чи зо три картоплини, налила в горщик води і приставила його до вогню. Любо було глянути на її дрібненькі, запечені на сонці рученята, що жваво бігали від одної роботи до другої. Великі сиві очі з-під довгих чорних вій дивилися пильно й розумно. Смугляве личенько розчервонілося, повні вуста розтулилися, – вся увага її була звернена на роботу. Вона забула навіть і за нові червоні кісники, що двічі обмотували її русяву, аж білу, головку. Кісники ті були її радість, її гордощі. Оце третій день, як хрещена мати подарувала їй ті кісники, а Харитя й досі не натішиться ними.
Мати стиха застогнала.
Харитя стрепенулась і підбігла до ліжка.
– Чого ви, матінко? Може, водиці холодної? Що у вас болить? – ластівкою припадала вона коло недужої.
– Ох, дитино моя люба! Все в мене болить: руки болять, ноги болять, голови не зведу. От, може, вмру, на кого ж я тебе лишу, сиротину нещасну?.. Хто тебе догляне, вигодує?
Харитя почула, що її маленьке серце заболіло, наче хто здавив його в жмені; сльози затремтіли на її довгих віях. Вона припала матері до рук і почала їх цілувати.
– Що ми робитимемо, доню? От довелось мені злягти саме в жнива... Хліб стоїть у полі невижатий, осипається... І вже не знаю, як мені, бідній, недужій, запобігти лихові... Як не зберемо хліба – загинемо з голоду зимою!.. Ох, боже мій, боже!
– Не журіться, мамо! Не плачте! Адже ж бог добрий, мамо! Бог поможе вам одужати, поможе вам хліб зібрати... Правда, мамо?.. Правда?...
23.04.20. Продовжуємо читати...Склади план ІІ та ІІІ частини твору.
ІІ
Поки Харитя говорила ті слова, в біленькій головці її промайнула думка: як то нема кому жати? А вона що ж робитиме? Ще торік ходила вона з мамою на ниву, бачила, як мати жне, ба, сама брала серп і жала! Адже ж вона багато б нажала, якби мати не сварила за скалічений палець! Але торік вона була ще маленька, маленькими рученятами не могла вдержати серпа, а тепер вона вже виросла, набралася сили і руки побільшали. Харитя глянула на свої руки. Адже сими рученятами вона принесла з річки піввідра води, хоч яке воно важке, те відро! Завтра, коли розвидниться, встане Харитя, нагодує маму (коли б ще схотіли їсти, а то відколи слабі – саму воду п'ють), візьме серп і піде в поле. А вже як буде жати! І не розігнеться! І уявилась Хариті вижата нива, а на їй стоять полукіпки і блищать проти сонця, як золоті. І сама Харитя стоїть на полі, дивиться на свою працю і думає, як би звезти хліб у стодолу. От що вона зробить: піде до хрещеного батька, обійме його рученьками за шию і скаже: "Тату мій любий та милий! Я вже вам бавитиму маленького Андрійка, буду йому за няньку, тільки звезіть наш хліб та складіть у стодолу!" Він добрий, батько хрещений, він її послухає, звезе хліб. А як же зрадіє мати, коли Харитя прийде до неї й скаже: "А бачте, матусю кохана, а я ж вам не казала, що бог поможе нам зібрати хліб? Увесь хліб у стодолі!" Мати з радощів вичуняє, пригорне доню до серця, поцілує, і знову житимуть вони веселі та щасливі і не згинуть зимою з голоду...
В печі щось бухнуло, засичало.
То збігав куліш.
Мерщій кинулась Харитя до печі, одставила горщик, доглянула страву й насипала в полив'яну миску гарячого кулішу. Мати виїла ложок зо дві та й поклала ложку. Страва здалась їй несмачною, противною. Харитя їла чи не їла, швиденько помила посуд, поскладала його на мисник, засунула сінешні двері і стала навколішки перед образами молитися богу. Вона складала ручки, хрестилась, зітхала та здіймала очі догори і дивилась пильно на образ, де був намальований бог-отець. Вона вірила, що господь любить дітей і не дасть їх на поталу. Адже недурно тримає він у руці золоте яблучко з хрестиком: певне, він дасть те яблучко добрій, слухняній дитині. І Харитя своїм дитячим лепетом прохала у бога здоров'я слабій матусі, а собі сили вижати ниву. Ся думка не давала їй спокою, їй хотілося швидше діждатися ранку. "Ляжу зараз спати, щоб завтра раніше прокинутися",– подумала Харитя й, поставивши коло мами воду на ніч, лягла на лаву.
Але сон не зліплював їй очей, він десь утік з цієї хати, бо й недужа мати не спала й стогнала. Повний місяць дивився у вікно і на комині намалював також вікно з ясними шибками та чорними рамами. Харитя поглядала в той куток, де лежав серп, і думала свою думу. А надворі так місячно, ясно, хоч голки збирай. Харитя сіла на лаві і глянула у вікно. В імлистій далині, осяяні срібним промінням місячним, стояли широкі лани золотого жита та пшениці. Високі чорні тополі, як військо, стояли рядами край дороги. Синє небо всипане було зорями. Зорі тихо тремтіли... "А що, якби тепер вийти на ниву? Е, ні, страшно, вовк вибіжить з лісу, русалки залоскочуть, страхи повилазять з пшениці..." І Хариті справді стало страшно, вона знов поклалася на лаві і одвернулась од вікна.
– Чому ти не спиш, доню? – питає мати.
– Так... я зараз спатиму, мамо!
Мати стогне, а Харитю живий жаль бере за серце. Бідні мама! Все болить у них. Коли б той добрий бог послав їм полегкість! Аж ось трохи згодом і слаба мати, і копи на полі, і русалки, і вовк, і ясне вікно на комині змішуються в якійсь кумедній плутанині. Сон, влетівши до хати, бере Харитю під своє крило. Срібний промінь місячний тихо сяє на білій головці дівчинки, всміхається до нових червоних кісників, гуляє по смуглявому видочку та по білих дрібненьких зубках, що виглядають з-за розтулених повних уст.
Харитя спить солодким сном.
III
Рано встало золоте сонечко. Рано, разом з сонцем, прокинулась і Харитя. Хутенько зварила куліш, нагодувала маму, сьорбнула й сама кілька ложок. Упоравшись, зняла серп з полиці, поклала в торбинку хліба та цибулі і зав'язалась рябенькою хусточкою. Далі поцілувала маму й каже:
– Піду я, мамо, на вулицю до дівчат, побавлюся трохи.
– Іди, доню, та не барись..
Іде Харитя селом, і якось їй чудно. Ніколи не ходила вона сама так далеко від хати. От вже й крайню хату минула, вийшла на поле й стала, задивившись в далечінь на чудовий краєвид. І справді було гарно на ниві, несказанно гарно! Погідне блакитне небо дихало на землю теплом. Половіли жита й вилискувались на сонці. Червоніло ціле море колосків пшениці. Долиною повилась річечка, наче хто кинув нову синю стрічку на зелену траву. А за річкою, попід кучерявим зеленим лісом, вся гора вкрита розкішними килимами ярини. Гарячою зеленою барвою горить на сонці ячмінь, широко стелеться килим ясно-зелоного вівса, далі, наче риза рути, темніє просо. Межи зеленими килимами біліє гречка, наче хто розіслав великі шматки полотна білити на сонці. В долині, край лісу, висить синя імла. І над усім тим розкинулось погідне блакитне небо, лунає в повітрі весела пісня жайворонкова. Віють з поля чудові пахощі од нестиглого зерна і польових квіток. І добре Хариті на ниві, ї страшно. Стала вона й не знає, чи йти далі, чи вертатися. Але виткнулась десь далеко з жита червона хустка жіноча, і Харитя згадала і хвору маму, і чого прийшла. Вона подалася стежкою межи жита. Як тільки Харитя увійшла межи жита, гарний краєвид зник. Босі ноженята ступали по втоптаній стежці, над головою, межи колосками, як биндочка, синіло небо, а з обох боків, як стіни, стояло жито й шелестіло вусатим колоссям. Харитя опинилась наче на дні в морі. В житі синіли волошки та сокирки, білів зіркатий ромен, червоніла квітка польового маку. Польова повитиця полізла догори по стеблині жита і розтулила свої білі делікатні квіточки. Харитя мимохідь зривала дорогою квіточки та йшла все далі. Аж ось і їх нива. Вона добре знає свою ниву, ось і рівчак той, що промила весняна вода. Харитя поклала торбинку, взяла в руки серп і почала жати. Тихо навкруги. Тільки цвіркун цвіркоче в житі, шелестить сухий колос та інколи запідпадьомкає перепелиця. Жне Харитя, але якось недобре йде робота. Довге стебло путається, великий серп не слухається в маленькій руці, колосся лоскоче спітніле личенько... Аж ось щось наче впекло Харитю 'в палець. Вона вихопила руку й побачила на пальці кров. Серп випав Хариті з рук, лице скривилося з болю, на очі набігли сльози, і Харитя от-от заплакала б гірко, коли б не нагадала про свою бідну маму. Швиденько обтерла вона кров з пальчика спідничкою, затерла врізане місце землею і почала жати. Стерня коле босі ноги, аж на плач збирається Хариті, піт великими краплями падає на землю, а бідна дівчинка жне та й жне.
Якось обернулась Харитя назад, щоб покласти нажату жміньку, глянула навкруги – і страх обхопив її. Адже вона одна на ниві! Ану, який страх вискочить із жита й задушить її! Раптом – фуррр!.. Перепелиця пурхнула перед самою Харитею і, тріпочучи короткими крилами, ледве перенесла на кілька ступнів своє тяжке, сите тіло. Серце закалатало Хариті в грудях з переляку; далі наче спинилось, і Харитя скаменіла на місці. Однією рукою стиснула жміньку жита, другою – серп. Лице пополотніло. Здорові сиві очі з жахом дивилися в жито. За хвилинку Харитя трохи відійшла. Серце знов застукало в грудях. Харитя наважилась тікати.
Стежкою наближались дві молодиці. Харитя постерегла їх, знов нагадала недужу, бідну маму і, схиливши русяву головку, взялась до роботи. Вона мусить вижатії жито! Вона мусить потішити свою добру нещасну маму!
Молодиці наблизилися до Хариті, впізнали її і глянули одна на одну.
– Ти що тут робиш, Харитю? – спитали разом. Харитя здригнулась, підвела очі на молодиць і засоромилась.
– Жну... мати слабі лежать... нема кому хліб вижати... з голоду згинемо зимою... В голосі її тремтіли сльози. Молодиці знов глянули одна на одну.
– Бідна ж ти, дитино, бідна!..
Враз Харитя почула, що сльози душать її. Зразу якось дуже жаль стало їй слабої матері, дуже заболів той пальчик, що втяла серпом, заболіли ноги, наколені стернею, згадався переляк недавній,– сльози, мов град, посипалися на землю, і Харитя, голосно хлипаючи, заридала.
Молодиці кинулися до неї.
Молодиці кинулися до неї.
– Що з тобою, дитино? Не плач, перепілочко! Мати твоя, дасть бог, одужає, а жито ми вижнемо, не дамо вам згинути з голоду. Ну, не плач же, квіточко!
Молодиці взяли на руки бідну Харитю, цілували, потішали.
– Ходімо зараз до матері, хай вона втішиться, що має таку добру дитину...
Молодиці взяли за руки Харитю і подались стежкою назад у село. Харитя йшла і тихо хлипала.
24.04.20.IV
Незабаром Харитина мати одужала. Молодиці вижали удовине жито, хрещений батько Харитин звіз хліб у стодолу, і сироти вже не боялися голодної смерті.
Мати цілувала та пестила свою добру дитину, а Харитя щебетала:
– Хіба я не казала вам, матінко, що добрий бог дасть вам здоров'я і поможе зібрати хліб? Хіба не на моє вийшло?..
Щоб перевірити, чи уважно ти читав, перейди за посиланням та виконай тести . Тест відкритий до 24.04.20 до 22.00 год.
Бажаю успіхів! Веди здоровий спосіб життя та залишайся вдома!!!
Бажаю успіхів! Веди здоровий спосіб життя та залишайся вдома!!!
13.04.20
Сьогодні ми з вами познайомимось з творчістю українського письменника Івана Яковича Франка.1. Щоб ознайомитись з біографією письменника, переглянь презентацію.
2. Прочитай казку та склади до неї план.
3.Прослухай аудіоказку. Можеш слухати та слідкувати за текстом.
4. Запиши або замалюй в щоденник вражень свої почуття, емоції, які виникали у тебе під час читання казки, або подію з казки, яка тобі найбільше запам'ятались. Роботу виконай до 16.04.20.
Іван Франко
3.Прослухай аудіоказку. Можеш слухати та слідкувати за текстом.
4. Запиши або замалюй в щоденник вражень свої почуття, емоції, які виникали у тебе під час читання казки, або подію з казки, яка тобі найбільше запам'ятались. Роботу виконай до 16.04.20.
Іван Франко
Щоб вам, діти , було легше читати, потренуймося у читанні слів і з’ясуймо їх значення.
Схрупала –з’їла щось із хрускотом
Чудернацькі- дивні,чудні
Згамкаю-з’їм ,проковтну
Шпортає- із силою ударяє, штрикає
Клюка- палка із зігнутим верхнім кінцем.
Злосливий-сердитий, роздратований.
ЛИСИЧКА - КУМА
Казка
Жив собі Вовчик-братик і Лисичка-сестричка, й задумали вони взятися чесно на хліб заробляти. Знайшли собі клаптик поля і умовилися посадити на ньому картоплю. Вранці-рано вибралися обоє на роботу — ямки робити та картоплю садити. Дома поснідали, а щоби в полудень не бігати додому, взяли з собою обід і полудень: глечик меду й кошик паляниць. Поклали страву між корчами, а самі взялися до роботи.
Копають, копають, та Лисиці швидко набридла чесна праця. Нібито копає, а сама думає, як би його побігти в корчі медком поласувати. Ось у недалекім болоті поміж тростиною загукав Гук на все горло:
— Гуп-гуп-гуп!
— Зараз, зараз, сватоньку,— скрикнула Лисичка, немовби то її кликали. І вже кинула мотику та й збирається йти.
— А куди ти, Лисичко? — питає її Вовчик-братик.
— Хіба не чуєш, сват Гук мене кличе.
— Та чого?
— Ми ще з ним учора балакали: бачиш, у нього сьогодні хрестини, то він просить мене за куму.
— А коли так, то йди, тільки не барися.
— Я зараз вернусь! — мовила Лисичка.— Копай собі свій загонець, я тебе наздожену.
Побігла Лисичка в корчі та до горщика, попоїла добре меду, закусила паляницею, все чистенько позав'язувала, пооблизувалася й іде до Вовчика, поводячи хвостом.
— А що, вже відбула хрестини? — питає Вовчик.
— Та вже,— мовить Лисичка.
— А що там народилося?
— Хлопчик.
— А як же його охрестили?
— Початочок.
— Ото ім'я! Я ще й не чув такого,— мовив Вовчик. Лисичка нічого не одказала, але пильно взялася до роботи.
Може, так минула година, а може, й дві,— знов Лисичці захотілося медку. І ледве Гук з болота загукав, а вона на весь голос кричить:
— Зараз, сватуню, зараз!
— То що, Лисичко? — питає Вовчик.
— Та бачиш, там друге дитинятко у свата народилося, ще раз на хрестини просить.
— Ну що ж, коли просить, то йди, тільки не барися.
— Я зараз, Вовчику! — мовила вона та й шмигнула у корчі. Зараз до горнятка, наїлася добре меду, паляницею закусила, так що з їх спільного полуденка вже мало що й лишилося, і вертається до Вовчика.
— О, ти вже тут! Уже скінчилися хрестини?
— А що ж там народилося?
— Та дівчинка.
— А як її охрестили?
— Серединка.
— Ото! Я ще й не чував такої назви,— здивувався Вовчик.
— У Гуків, Вовчику, все такі незвичайні назви дають. На те вони голосні птахи.
Попрацювали знов з годину, і знов Лисиці запах дуже медок, і ледве тільки Гук загукав із тростини, а вона кричить:
— Іду, сватоньку, йду!
— Ти куди йдеш, Лисичко?
— Хіба не чуєш, що сват іще раз за куму просить?
— Що за диво, що він тебе так часто за куму просить? — мовив Вовчик.
— Бо дуже мене любить, Вовчику.
— Ну, то йди ж, та не барися, треба роботу кінчати.
— Я зараз тут буду, Вовчику. Роби, не бійся, я своє зроблю.
Побігла Лисичка до корча, виїла решту меду з горщика, з'їла решту паляниць, усе поперевертала та й іде до Вовчика.
— А що, вже відбула хрестини?
— Та вже.
— А хто ж знову народився?
— Хлопчик.
— А як же ж його охрестили?
— Остаточок.
— Ну, що ж, нехай здоров росте!
Копали так, копали, аж ось уже й полудень. Вовчик давно зголоднів, та все якось соромиться признатися, а далі кинув мотику та й каже:
— Ну, тепер досить. Чи не пора обідати?
— Звичайно, пора, Вовчику-братику,— Мовить Лисичка, а сама нібито копає, пильнує роботи.
— А ти ж не голодна?
— Та ні, йди сам пообідай, мене там на хрестинах вгостили.
Пішов Вовчик у корчі, дивиться — ого! Горщик порожній, аж вилизаний від меду, кошик перевернутий, і паляниць ані кришки нема. Аж тепер зрозумів, куди це Лисичка-сестричка так часто на хрестини ходила. Аж тепер йому вияснилося, чому то вона своїм хресникам такі чудернацькі назви давала.
— А, так ти така, погана Лисице! — скрикнув Вовчик.— Хочеш мене роботою й голодом на смерть заморити, а сама всю страву пожерла! Чекай же! Я тебе за те саму розірву і на обід візьму.
Почула Лисиця Вовчиків крик, побачила, який він біжить злючий та недобрий, і не чекала довго. Дала ногам волю та до лісу, а в лісі — шусть у першу нору, яку надибала під корінням старого дуба. Думала, що сховається зовсім, але Вовчик таки встиг побачити кінчик її хвоста, як Лисичка його втягла до нори. Прибіг та й кричить:
— Ага, ти тут? Вилазь мені зараз! Не сховаєшся від мене.
Та Лисичка не дурна. Сидить у норі, ані пари з рота.
— Не обзиваєшся? Добре. Чекай лишень, я тебе достану.
Скочив Вовк, виломив довгу клюку, застромив у нору та й шпортає. Думав вхопити Лисичку за ногу та й витягти з нори. Не огляділася Лисичка, а клюка — хап її за ногу. Нора тісна, а Вовк, почувши, що щось зачепив, тягне що є сили. От Лисичка, хоч і як їй мурашки поза плечима бігали, почала реготатися й кричати:
— Ото дурний! Зачепив за дубовий корінь та й тягне. Думає, що мене за ногу вхопив. Тягни, дурню, тягни!
Почувши це, Вовк пустив Лисиччину ногу та й почав знов шпортати клюкою, поки не зачепив справді за дубовий корінь.
— Ай-ай-ай! Моя ніженька! — закричала Лисичка, а дурний Вовк з радості так почав тягти, поки аж сам не змучився і клюки не зламав. Тоді плюнув і пішов геть і зарікся більше з Лисичкою мати справу.
Як уважно ти читав?(усно)
1.Що змовилися посадити на полі Лисичка та Вовк?
А) пшеницю
Б) картоплю
В) буряки
2)Що взяли на обід у глечику Вовк та Лисиця ?
А) Молоко;
Б) мед та паляниці; В) сметану; 3) Хто загукав у болоті поміж тростинами?
Б) мед та паляниці; В) сметану; 3) Хто загукав у болоті поміж тростинами?
А)Гук
Б)Ґава
В)Сич
4). Лисиця називала Гука
А) братом;
Б) кумом;
В) сватом;
А) братом;
Б) кумом;
В) сватом;
5) Для чого бігала Лисичка в корчі?
А) Щоб відпочити від роботи.
Б) Щоб похрестити новонародженого.
В)Щоб поїсти медку та паляниці.
17.04.20
17.04.20
3. Виразно читати і переказувати казку.
4.Підібрати прислів'я, що характеризують головних героїв казки, оформити прислів'я у щоденники вражень..
1.Опрацюй презентацію
2.Прочитай казку.
3.Прогорни казку та подивись завдання на 08.04.20. Виконання цього завдання є обов'язковим.
4. Нагадую про здачу поезії Шевченка та уривку. Поезію здали: Левицький Т.,Сердюк М ., Мельник М., Профателюк М., Кременський В., Рябов А. Уривок здала Мельник М. Дякую за роботу!
3.Прогорни казку та подивись завдання на 08.04.20. Виконання цього завдання є обов'язковим.
4. Нагадую про здачу поезії Шевченка та уривку. Поезію здали: Левицький Т.,Сердюк М ., Мельник М., Профателюк М., Кременський В., Рябов А. Уривок здала Мельник М. Дякую за роботу!
О.С.Пушкін
Про царя Салтана, про сина його славного
й могутнього богатиря князя Гвідона Салтановича
та про прекрасну царівну Лебедицю
Переклад українською – Н.Забіла
Ілюстрації – Віктор Лагуна
Під віконцем три сестри
Пряли пізньої пори.
«Якби я була цариця, —
Каже так одна дівиця, —
То сама на цілий світ
Наварила б я обід».
«Якби я була цариця, —
Каже так її сестриця, —
На весь світ сама-одна
Я б наткала полотна».
«Якби я була цариця, —
Третя мовила сестриця, —
Я б родила для царя
Молодця-богатиря».
Тільки вимовити вспіли —
Двері тихо зарипіли,
І до них заходить цар,
Того краю володар,
Бо якраз у ту хвилину
Він стояв побіля тину
І охоче слухав їх,
А молодшу — над усіх.
«Здрастуй, красная дівице, —
Він говорить, — будь цариця
І роди богатиря
Ти для мене, для царя!
Ви ж, голубоньки-сестриці,
Вибирайтеся з світлиці,
Їдьте з нами заразом
До царських моїх хором;
Буде з вас одна ткачиха,
Друга буде повариха».
В сіни вийшов цар-отець.
Всі поїхали в дворець.
Цар недовгий час збирався:
В той же вечір повінчався.
Бучно справили бенкет,
Випивали пиво й мед;
А потому чесні гості
На різьблене ліжко з кості
Вклали спати молодих
І лишили їх самих.
Плаче в кухні повариха,
А над кроснами ткачиха —
І нашіптують біду
На царицю молоду.
А цариця до світанку,
Справджуючи обіцянку,
З тої ночі понесла. 
На той час війна була.
Цар надів військове вбрання
І цариці на прощання
Наказав поберегтись,
Злого лиха стерегтись.
Поки він в чужій країні
Вів походи безупинні,
Надійшов і час родин.
Сина Бог їм дав в аршин,
І цариця над малятком —
Мов орлиця над орлятком!
Шле з листом вона гінця,
Щоб потішити отця.
А ткачиха й повариха,
Й сваха баба Бабариха
Загубить царицю хтять,
Перейнять гінця велять;
Шлють царю вони обмову –
Отаке брехливе слово:
«Народилось дитинча –
Не дівчатко, не хлопча,
Не пацюк, не жабенятко,
А невидане звірятко».
Як почув же цар-отець,
Що сказав йому гонець,
В гніві став він мудрувати
І гінця хотів скарати,
Та, отямившися враз,
Надіслав такий наказ:
«Ждать повернення мойого,
Не рішаючи нічого».
Їде царський посланець,
Приїжджає під кінець.
А ткачиха й повариха,
Й сваха баба Бабариха
Переймають посланця,
Подають йому винця
І кладуть в його торбину
Зовсім іншу писанину.
І привіз гінець хмільний
В той же день наказ такий:
«Цар наказує негайно
В море кинути потайно,
Щоб про це не відав світ,
І царицю і приплід».
Що ж робити? До світлиці,
Пожурившись по цариці,
Царедворці всі ввійшли,
Шанування віддали,
Об'явили царську волю —
Їй та сину злую долю, —
Прочитали їй наказ,
І царицю в той же час
В бочку з сином посадили,
Засмолили, покотили
І пустили в окіян —
Так звелів, мов, цар Салтан.
В синім небі сяють зорі,
Плещуть хвилі в синім морі,
В небі темні хмари йдуть,
В морі бочку хвилі б'ють.
Наче бідна удовиця,
Плаче, б'ється в ній цариця,
І росте там цареня
Щогодини — не щодня. 
Мати плаче та голосить...
А дитина хвилю просить:
«Хвиле, хвиленько морська!
Ти гульлива та швидка,
Ти хлюпочеш, де захочеш,
Ти морське каміння точиш,
Топиш берег ти землі,
Підіймаєш кораблі –
Не губи ти нашу долю,
Викинь нас на суходолі!»
І послухалась вона,
Хвиля вільна водяна, —
Бочку винесла легенько
І відлинула тихенько.
Чують мати й немовля,
Що під бочкою земля.
Хто ж із бочки їх дістане?
Бог невже на них не гляне?
Тут на ніжки звівся син,
В дно уперся тім'ям він
І напружив трохи м'язи.
«Як би нам отут відразу
Проробить собі вікно?»
Він сказав — і вибив дно.
Мати й син тепер на волі.
Бачать — горб в широкім полі,
Море синєє кругом,
Дуб зелений над горбом.
Син сказав: «Смачна вечеря
Нам згодилася б тепера».
Ломить він од дуба сук,
У тугий згинає лук,
Від хреста шнурок шовковий
Натягнув на лук дубовий,
Рівну гілочку зломив,
Стрілку легку загострив
І пішов пополювати,
Дичину роздобувати.
Лиш до моря підійшов —
Чує стогін... знов і знов...
Біля моря, бач, не тихо.
Глянув — бачить, в морі лихо:
Лебедиця в бурунах,
А над нею хижий птах.
Лебедиця знай хлюпоче,
Коршака прогнати хоче.
Він же кігті нагострив,
Дзьоб кривавий розтулив...
Та стріла як задзвеніла,
В шию птаха зачепила,
Він у море кров пролляв,
Диким криком заволав.
Лук царевич долі ронить,
А коршак у морі тоне,
Лебедиця дзьобом б'є,
Птаха хижого клює,
Розправляє білі крила,
Добиває злую силу —
Юнакові опісля
Так по-руськи промовля:
«Ой, царевичу вродливий,
Рятівниче мій сміливий!
Хоч з моєї ти вини
І лишивсь без дичини,
Хоч стрілу згубив ти в морі –
Не тужи, то все не горе.
Я за все це відслужу
І в біді допоможу.
Ти ж звільнив не лебедицю, —
Врятував з біди дівицю,
Не шуліку ти убив —
Чародія загубив.
Вік тебе я не забуду,
Знайдеш ти мене усюди.
А тепер назад вертай,
Не сумуй і спать лягай». 
Полетіла лебедиця,
А царевич і цариця
День до ночі провели
Й натщесерце спать лягли.
Розімкнув царевич очі,
Відігнав примари ночі
І, не вірячи собі,
Бачить город на горбі,
Стіни з гострими зубцями,
А за стінами — все храми,
Світлі бані теремів
І святих монастирів.
Він мерщій царицю будить.
«Та хіба таке ще буде? —
Каже, — бач, які дива
Лебедиця витіва!»
Мати й син ідуть до міста.
Раптом дзвони урочисто
Їм назустріч загули,
Як вони лиш підійшли.
А кругом — народу повно;
Бога славить хор церковний;
В колимагах золотих
Пишний двір стрічає їх.
Всі їх голосно вітають
І царевича вінчають,
Щоб над містом славним тим
Був він князем молодим.
Серед города-столиці,
За порадою цариці,
Княжу шапку він прийняв
І Гвідоном зваться став.
Вітер в морі повіває
І кораблик підганяє;
Він біжить по бурунах
На роздутих парусах.
Корабельники юрбою
Гомонять поміж собою.
Що за диво? Острівець
Був пустий з кінця в кінець,
А тепер на ньому місто,
Біля моря — добра пристань,
Вартові з гармат гримлять,
Кораблю пристать велять.
Пристають до міста гості;
Князь Гвідон їх кличе в гості,
Їх годує й напува,
Каже їм такі слова:
«Чим ви, гості, торгували?
І куди ви прямували?»
«Ми були по всіх краях,
Пропливли по всіх морях,
Торгували соболями,
Чорнобурими лисами,
Сторгувалися як слід,
А тепер пливем на схід,
Мимо острова Буяна,
В царство славного Салтана...»
Відмовляє князь купцям:
«Добра путь, панове, вам
По морях, по окіяну!
Славному царю Салтану
Передайте мій поклін». 
Вітер весело шумить,
Корабель собі летить
Мимо острова Буяна
В царство славного Салтана,
І на березі вогні
Вже мигтять у далині.
От на берег вийшли гості;
Цар Салтан їх кличе в гості,
І за ними навпростець
Полетів наш молодець.
Бачить: весь у сріблі й златі
Наш Салтан сидить в палаті
На престолі, у вінці,
З тихим смутком на лиці.
А ткачиха й повариха,
Й сваха баба Бабариха
Коло нього теж сидять
І в лице йому зорять.
Цар Салтан гостей вітає,
І частує, і питає:
«Звідки, гості, припливли?
У яких краях були?
Чи за морем все щасливо?
І яке на світі диво?»
Корабельники в одвіт:
«Ми об'їздили весь світ;
За морями все щасливо,
В світі ж ось яке є диво:
В морі острів був пустий,
Не причальний, не жилий;
Він здавен лежав пустинний;
Ріс на ньому дуб єдиний;
А тепер, на диво нам,
Народилось місто там,
З злотоверхими церквами,
З теремами та садами.
Князь Гвідон там княжить. Він
Передав тобі поклін». 
Цар, дивуючися чуду,
Каже: «Як живий я буду,
То на острів той зберусь
Із Гвідоном обіймусь».
А ткачиха, й повариха,
Й сваха баба Бабариха
Відпустить царя не хтять
В дивне місто завітать.
«Далебі, що дивне диво! —
Усміхнувшися злостиво,
Повариха мовить так, —
Справедливо скаже всяк —
В світі справжня є дивинка:
Ліс, а в лісі тім ялинка,
Білка там у гущині
Знай співа дзвінкі пісні
Та горішки розгризає —
В них шкарлупка золотая
Й смарагдове зеренце.
Найдивніше диво це!»
Цар повірив небилиці,
А комарик злиться, злиться,
Та до тітки як майне!
В праве око як кусне!
І вона в ту мить жорстоку
На одне осліпла око.
Слуги, сваха та сестра
З криком ловлять комара.
«Почекай, комашко клята!
Ми ж тебе!..» А він за ґрати,
У віконце, загудів
І за море полетів.
Знову князь над морем ходить,
З синіх хвиль очей не зводить;
З моря вітер повіва –
Лебедиця підплива.
«Здрастуй, князю мій вродливий!
Чом задумався журливо?
В море дивишся чому?» —
Каже так вона йому.
Князь Гвідон відповідає:
«Туга серце обіймає!
Диво дивне завести
Я б хотів. Чи знаєш ти,
Що на світі є дивинка:
В лісі білка та ялинка,
Білка там у гущині
Все співа дзвінкі пісні,
Та горішки розгризає;
В них шкарлупка золотая,
Смарагдове в них зерно.
Та чи правда ж то воно?»
А вона відповідає:
«Так, про це я диво знаю.
Все це правда — не брехня.
Не журися. Рада я
Відслужити ще раз службу
За твою хорошу дружбу».
Князь душею звеселів
І додому поспішив.
Лиш ступив у двір широкий, —
На ялинці там високій,
Бачить, білочка при всіх
Золотий гризе горіх,
З нього зернятко виймає
І шкарлупки всі збирає,
В рівні купки їх кладе,
Та ще й пісеньку веде
При усьому при народі:
Ой в садочку, на городі!
Князь Гвідон тут здивувавсь.
«От спасибі! — Він озвавсь. —
Ну й лебідка! — каже стиха, —
Хай не знає горя й лиха!»
Князь для білки дав наказ
Збудувати терем враз,
Білку пильно вартувати,
Самоцвіти рахувати
Й зберігати скарб увесь, —
Князю зиск, а білці честь. 
Вітер в морі повіває
І кораблик підганяє;
Він біжить по бурунах
На роздутих парусах
Мимо острова крутого,
Мимо города нового;
Вартові з гармат гримлять,
Кораблю пристать велять.
Пристають до міста гості;
Князь Гвідон їх кличе в гості,
Їх годує, напува
Й каже їм такі слова:
«Чим ви, гості, торгували?
І куди ви прямували?»
Корабельники в одвіт:
«Ми об'їздили весь світ;
Торгували табунами,
Все донськими жеребцями.
Весь товар ми продали,
А тепер собі пливли
Мимо острова Буяна
В царство славного Салтана...»
І говорить князь купцям:
«Добра путь, панове, вам
По морях, по окіяну!
Та скажіть царю Салтану:
Князь Гвідон йому, мовляв,
Привітання передав».
Гості князеві вклонились
І в дорогу відрядились.
Князь до моря йде, і знов
Лебедицю там знайшов.
Князь благає: «Серце просить,
Так і тягне, і підносить...»
От ізнов вона його
Вмить оббризкала всього:
Обернувся князь на муху
І над морем що є духу
За корабликом погнавсь
І в щілинку заховавсь.
Вітер весело шумить,
Корабель собі летить
Мимо острова Буяна
В царство славного Салтана,
І на березі вогні
Вже мигтять у далині.
От на берег вийшли гості;
Цар Салтан їх кличе в гості,
А за ними навпростець
Полетів наш молодець,
Бачить: весь у сріблі й златі
Цар Салтан сидить в палаті
На престолі, у вінці,
З тихим смутком на лиці.
А ткачиха, й Бабариха,
Й одноока повариха
Біля нього знов сидять,
Наче злі жаби зорять.
Цар Салтан гостей вітає,
І частує, і питає:
«Звідки, гості, припливли?
У яких краях були?
Чи за морем все щасливо?
І яке на світі диво?»
Корабельники в одвіт:
«Ми об'їздили весь світ;
За морями все щасливо;
В світі ж ось яке є диво:
Острів серед хвиль лежить,
Місто там нове стоїть
З злотоверхими церквами,
З теремами та садами;
Там ялинка є густа,
Дім з кришталю огорта,
В домі білочка міститься,
Та така вже витівниця:
Все пісні вона співа
Та горішки розбива,
А горішки не простенькі —
В них шкарлупки золотенькі
Й смарагдове зеренце.
Честь і шана їй за це;
Варта білку доглядає,
А приказний дяк збирає
Та рахує скарб увесь,
Віддає їй військо честь;
Із шкарлупок ллють дукати
Та пускають в світ гуляти,
А зерно кладуть дівки
У комори під замки.
Там живуть усі багато —
Скрізь палаци, а не хати.
Князь Гвідон там княжить. Він
Передав тобі поклін». 
Цар, дивуючися чуду,
Каже: «Як живий я буду,
То на острів той зберусь
І з Гвідоном обіймусь».
А ткачиха, й повариха,
Й сваха баба Бабариха
Відпустить царя не хтять
В дивне місто завітать.
Посміхаючися стиха,
Каже так царю ткачиха:
«Ну й дивинка, просто сміх!
Білка там гризе горіх
І складає в рівні купки
Самоцвіти й шкаралупки!
Що ж тут дивного? Пусте!
Невелике диво те.
Є на світі справжнє диво:
Море збуриться бурхливо,
Закипить та зареве,
Та на берег напливе,
Розіллється в шумовинні —
І лишаться на камінні,
В панцирах, мов жар зорі,
Тридцять три богатирі,
Та все велетні вродливі,
Добрі лицарі сміливі,
Йдуть дозором по землі
З Черномором на чолі.
Це вже диво — справжнє диво
Кожен скаже справедливо!»
Гості слухають, мовчать,
Сперечатись не котять.
Цар повірив небилиці,
А Гвідон все злиться, злиться,
Та до тітки як майне!
В ліве око як кусне!
Помертвіла тут ткачиха.
«Ой!» Та скоїлося лихо...
Всі кричать: «Лови, лови!
Та дави її, дави!
Ми ж тебе! Зажди хоч трішки!
Стій!» А він у двері нишком,
Та над морем загудів
І додому полетів.
Князь над синім морем ходить,
З хвиль очей ясних не зводить;
З моря вітер повіва —
Лебедиця підплива.
«Здрастуй, князю мій вродливий!
Чом задумався журливо?
В море дивишся чому?» —
Каже так вона йому.
Князь Гвідон одповідає:
«Туга серце обіймає —
Диво дивне я б хотів
Роздобуть з чужих країв».
«А яке ж те дивне диво?»
«Десь як збуриться бурхливо
Окіян, та зареве,
Та на берег напливе,
Розіллється в шумовинні —
І лишаться на камінні,
В панцирах, як жар зорі,
Тридцять три богатирі,
Та все велетні вродливі,
Добрі лицарі сміливі,
Йдуть дозором по землі
З Черномором на чолі».
А вона відповідає:
«Що ж, про це я диво знаю.
Ці ж бо лицарі ясні —
Рідні братики мені.
Ти, мій князю, не журися,
А додому повернися
І чекай моїх братів,
Тих морських богатирів».
Князь пішов, забувши горе,
Сів на башті і на море
Став дивитись. Море вмить
Як надметься й закипить —
Розіллялось в шумовинні,
І лишились на камінні
Тридцять три богатирі,
В панцирах, як жар зорі,
Струнко йдуть вони по двоє.
Сивий дядько з бородою
Поперед усіх іде
Та до міста їх веде.
З башти князь Гвідон збігає,
Дорогих гостей стрічає;
Збіглись люди звідусіль.
Дядько каже: «З синіх хвиль
Нас сестриця наша біла
Вітер в морі повіває
І кораблик підганяє,
Він біжить по бурунах
На роздутих парусах
Повз той острів кам'янистий,
Повз велике пишне місто;
Вартові з гармат гримлять,
Кораблю пристать велять.
Пристають до міста гості;
Князь Гвідон їх кличе в гості,
Їх годує, напува
Й каже їм такі слова:
«Чим ви, гості, торгували?
І куди ви прямували?»
Корабельники в одвіт:
«Ми об'їздили весь світ:
Торгували ми булатом,
І сріблом, і щирим златом,
І тепер лежить нам шлях
В окіянах та морях
Мимо острова Буяна
В царство славного Салтана».
Відмовляє князь купцям:
«Добра путь, панове, вам
По морях, по окіяну.
Та скажіть царю Салтану:
Свій поклін йому, мовляв,
Князь Гвідон переказав».
Гості князеві вклонились
І в дорогу відрядились.
Князь до моря йде і знов
Лебедицю там знайшов.
Князь їй знову: «Серце просить,
Так і тягне, і підносить...»
І вона ізнов його
Вмить оббризкала всього.
Князь тут зменшився, стулився,
— І джмелем умить зробився.
Полетів щодуху джміль
І кораблик серед хвиль
Наздогнав в одну хвилинку
Та й забився у щілинку.
Вітер весело шумить,
Корабель собі летить
Мимо острова Буяна
В царство славного Салтана,
І на березі вогні
Вже мигтять у далині.
Ось на берег вийшли гості;
Цар Салтан їх кличе в гості,
А за ними навпростець
Полетів наш молодець.
Бачить: весь у сріблі й златі
Цар Салтан сидить в палаті
На престолі, у вінці,
З тихим смутком на лиці.
А ткачиха, й повариха,
Й сваха баба Бабариха
Біля нього знов сидять,
Чотирма всі три глядять.
Цар Салтан гостей вітає,
І частує, і питає:
«Звідки, гості, припливли?
У яких краях були?
Чи за морем все щасливо?
І яке на світі диво?»
Корабельники в одвіт:
«Ми об'їздили весь світ;
За морями все щасливо;
В світі ж ось яке є диво:
Острів серед хвиль лежить,
Місто там нове стоїть,
І щодня там дивне диво:
Море збуриться бурхливо,
Закипить, та зареве,
Та на берег напливе,
Розіллється в шумовинні —
І лишаться на камінні
В панцирах, як жар зорі,
Тридцять три богатирі,
Та все велетні вродливі,
Добрі лицарі сміливі,
Всі однакі, як один;
До міських підходять стін
З сивим дядьком Чорномором,
Щоб ходити там дозором,
Острів дивний стерегти
І навкруг нього нести
Варту добру, найпильнішу,
І надійну, й найвірнішу.
Князь Гвідон там княжить. Він
Передав тобі поклін». 
Цар Салтан тут здивувався
Й каже: «Я давно збирався
В тому місті побувать
І Гвідона обійнять».
Повариха та ткачиха —
Ні мур-мур! А Бабариха,
Посміхнувшися на те,
Вимовляє: «Це пусте!
З моря лицарі виходять
І собі дозором бродять!
Чи це правда, чи брехня -
Дива тут не бачу я.
От насправді диво дивне:
Десь на світі є царівна,
Та такої красоти,
Що й очей не відвести:
Денне світло затіняє,
А вночі, як сонце, сяє,
Місяць у косі блищить,
На чолі зоря горить.
А сама вона, як пава,
Походжає величаво,
Як розмову поведе —
Наче горлиця гуде.
Кожен скаже справедливо:
Це вже диво — справжнє диво».
Гості слухають, мовчать,
Сперечатись не хотять.
Цар повірив небилиці,
А царевич, хоч і злиться,
Та не хоче зло вчинить,
Бабку рідну осліпить.
Він над бабою кружляє,
Просто їй на ніс сідає,
Та як вжалить богатир —
Так і вискочив пухир!
Тут ізнов пішла тривога:
«Ой, рятуйте, ради Бога!
Пробі! Ґвалт! Лови, лови!
Та дави його, дави!..
Ми ж тебе... Зажди хоч трішки!
Стій!..» А джміль — в віконце нишком
Та над морем загудів
І додому полетів.
Князь над синім морем ходить,
З моря він очей не зводить,
Вітер тихий повіва, —
Лебедиця підплива.
«Здрастуй, князю мій вродливий!
Чом задумався журливо?
Засмутився ти чому?» —
Каже так вона йому.
Князь Гвідон відповідає:
«Туга серце обіймає:
Скрізь одружується всяк,
Тільки я липі одинак!»
«Хто ж у тебе на приміті?»
«Десь царівна є на світі,
Та такої красоти,
Що й очей не відвести;
Денне світло затіняє,
А вночі, як сонце, сяє —
Місяць у косі блищить,
На чолі зоря горить.
А сама вона, як пава,
Походжає величаво,
Як розмову поведе —
Наче горлиця гуде.
Чи правдива чутка тая?» —
Князь із острахом питає.
Помовчавши мить одну,
Каже так вона йому:
«Справді, є така дівиця.
Тільки ж це не рукавиця —
З ручки жінку не змахнеш
Та за пояс не заткнеш.
Дам тобі таку пораду:
Ти ще поладом та ладом
Розміркуй це до пуття,
Не зазнати б каяття».
Князь Гвідон почав божитись,
Що пора уже женитись,
Що поклав він рішенець —
Швидше стати під вінець,
Що давно вже він готовий
По царівну ту чудову
Безперестанку іти
Хоч в які чужі світи.
Тут вона, зітхнувши злегка,
Каже: «Нащо так далеко?
Ця обраниця твоя
Біля тебе — це ж бо я!»
Розіп'явши білі крила,
Лебедиця полетіла
І на берег в той же час
З висоти упала враз.
Стрепенулась, обмахнулась —
На царівну обернулась:
Місяць у косі блищить,
На чолі зоря горить,
А сама вона, як пава,
Виступає величаво,
Як розмову поведе —
Наче горлиця гуде. 
Князь царівну обіймає
Та до серця пригортає
І до матері мерщій
З нею йде у терем свій,
Та з поклоном, як годиться,
Каже: «Матінко-царице!
Я дочку обрав тобі,
Вірну подругу собі.
Просим в тебе дозволення,
І твого благословення,
Щоб у згоді вік нам жить,
Одне одного любить».
І з іконою над ними
Та з молитвами святими
Мати щирі сльози ллє:
«Хай вам щастя Бог дає!»
Князь тут довго не збирався,
Із царівною побрався,
Стали жить та поживать
І приплоду дожидать.
Вітер в морі повіває
І кораблик підганяє;
Він біжить по бурунах
На роздутих парусах
Повз той острів кам'янистий,
Повз велике пишне місто.
Вартові з гармат гримлять,
Кораблю пристать велять.
Пристають до міста гості;
Князь Гвідон їх кличе в гості,
Їх годує, напува
Й каже їм такі слова:
«Чим ви, гості, торгували?
І куди ви прямували?»
Корабельники в одвіт:
«Ми об'їздили весь світ;
Ми недурно торгували,
Крам усякий продавали,
Сторгувалися як слід,
А тепер пливем на схід,
Мимо острова Буяна,
В царство славного Салтана».
Відмовляє князь купцям:
«Добра путь, панове, вам
По морях, по окіяну
До того царя Салтана;
Нагадайте ж ви йому,
Володарю свойому,
Що до нас він виряджався,
Та й понині не зібрався.
Передайте мій поклін».
Гості — далі в путь, а він
Вже за ними не полинув
І дружину не покинув.
Вітер весело шумить,
Корабель на схід летить
Мимо острова Буяна
В царство славного Салтана.
І на березі вогні
Вже мигтять у далині.
Ось на берег вийшли гості;
Цар Салтан їх кличе в гості.
Бачать: цар сидить в вінці,
Із журбою на лиці,
А ткачиха, й повариха,
Й сваха баба Бабариха
Біля нього теж сидять,
Чотирма всі три зорять.
Цар Салтан гостей вітає,
І частує, і питає:
«Звідки, гості, припливли?
У яких краях були?
Чи за морем все щасливо?
І яке на світі диво?»
Корабельники в одвіт:
«Ми об'їздили весь світ;
За морями все щасливо;
В світі ж ось яке є диво:
Острів серед хвиль лежить,
Місто там нове стоїть,
З злотоверхими церквами,
З теремами та садами.
Єсть ялина там густа,
Дім з кришталю огорта –
В ньому білочка міститься,
Та така вже витівниця!
Білка пісеньку співа
Та горішки розбива,
А горішки не простенькі –
В них шкаралупки золотенькі
Й самоцвітне зеренце.
Білці шана й честь за це.
Там іще є друге диво:
Море збуриться бурхливо,
Закипить та зареве,
Та на берег напливе,
Розіллється в шумовинні —
І лишаться на камінні,
В панцирах, як жар зорі,
Тридцять три богатирі,
Та все велетні вродливі,
Добрі лицарі сміливі,
Йдуть дозором по землі
З Чорномором на чолі.
Має жінку князь на славу —
І розумну, і ласкаву,
Та такої красоти,
Що й очей не відвести:
Денне світло затіняє,
А вночі, як сонце, сяє,
Місяць у косі блищить,
На чолі зоря горить.
Князь Гвідон тим містом править,
І його там кожен славить;
Він прислав тобі поклін,
Та на тебе скарживсь він:
В гості, каже, виряджався,
Та й понині не зібрався». 
Тут Салтан не утерпів,
Спорядити флот звелів.
А ткачиха, й повариха,
Й сваха баба Бабариха
Відпустить царя не хтять
В дивне місто завітать.
Та Салтан не згоден з ними;
Грізно блиснувши очима, —
«Що я — цар чи немовля?
Він із гнівом вимовля. —
Нині ж їду!» — Тут він тупнув,
Вийшов — і дверима гупнув.
Під вікном Гвідон сидить,
Мовчки в море він зорить.
Море тихе, не хлюпоче,
А лише ледь-ледь тріпоче
І далеко в синій млі
Появились кораблі:
На просторах окіяна
їде флот царя Салтана.
Князь Гвідон поспішно встав,
Громогласно заволав:
«Матінко моя єдина!
Молода моя княгине!
Подивіться ви туди:
їде батечко сюди».
Флот до острова підходить.
Князь Гвідон трубу наводить:
Цар на палубі сидить
І в трубу на них зорить,
З ним ткачиха, й повариха,
Й сваха баба Бабариха,
І дивуються вони
Із чужої сторони.
Враз гармати загриміли,
На дзвіницях задзвонили.
Йде Гвідон до моря сам
Г царя стрічає там,
З ним ткачиху, й повариху,
Й сваху бабу Бабариху,
І веде їх мовчки він
До зубчастих білих стін.
Біля брами городської,
Бачить цар: у срібній зброї,
В панцирах, як жар зорі,
Тридцять три богатирі,
Та все велетні вродливі,
Добрі лицарі сміливі,
Йдуть дозором по землі
З Черномором на чолі.
Цар вступив на двір широкий —
На ялиночці високій
Білка пісеньку співа,
Та горіхи розбива,
Зернятка із них виймає
І в торбиночку складає,
І весь двір навколо них
У шкарлупках золотих.
Гості далі йдуть квапливо,
А навстріч — княгиня-диво:
Місяць у косі блищить,
На чолі зоря горить,
А сама, неначе пава,
Виступає величаво,
І свекруха йде при ній.
Цар поглянув, сам не свій,
Кров у ньому схвилювалась.
«Що я бачу?! Як це сталось?
Це ж вона!» — аж дух зайнявсь.
Цар сльозами тут заллявсь,
Обіймає він царицю,
І синка, і молодицю.
Тут до столу всі пішли
І банкет розпочали.
А ткачиху, й повариху,
Й сваху бабу Бабариху
Охопив такий тут жах,
Що розбіглись по кутках.
А коли їх розшукали —
Злочин свій вони признали.
Цар на радощах таких
Відпустив додому їх.
День минув. Царя Салтана
Спати вклали напівп'яна.
Я там був, мед-пиво пив.
Тільки вуса обмочив. 
Надіслала і звеліла
Славне місто стерегти,
Варту пильную нести.
Отже, разом ми віднині
Будем о нічній годині,
Біля стін твоїх міських
З хвиль виходити морських
І стоятимем в дозорі.
А тепер нам час до моря,
Бо тяжкий нам дух землі!»
І сховалися в імлі.
Прочитати казку до 10.04.20.Виконай тести для перевіки знань. Тест виконати до 22.00 год 10 квітня. Пізніше тест не буде доступним.
Завдання для пошукової роботи: самостійно відшукати в Інтернеті мультфільм "Казка про царя Салтана". Чи відрізняється текст казки від телевізійної версії?
08.04.20 
Гості — далі в путь, а він
З берега услід за ними
Лине думами смутними.
З моря вітер повіва,
Лебедиця підплива.
«Здрастуй, князю мій вродливий!
Чом задумався журливо?
В море дивишся чому?» —
Каже так вона йому.
Сумно князь відповідає:
«Туга серце обіймає,
Бо до батька хочу я
Полетіти за моря».
Лебедиця каже біла:
«Що ж, коли вже закортіло
Полетіти за моря —
Обернись на комара».
Враз вона заплюскотіла,
Крильми воду шумно збила
І оббризкала його
З голови до ніг всього.
Він тут зменшився, стулився
І комариком зробився,
Полетів і задзинчав,
Корабель умить догнав
І спустився в ту ж хвилину
Та й забився у щілину.
Контрольна робота.
Робота з літературним твором
1.Прочитай уважно текст один раз.
ЧУБЧИК.
Жили собі шпаки. Батько і мати маленьким їсти носили, співати по-шпачиному навчали. Злагода й мир панували в шпаківні.
Виконай завдання (письмово в зошиті), не піддивляючись в текст. Сподіваюсь на твою доброчесність.
1. Як називається короткий, найчастіше віршований, твір повчального змісту?
7. Прочитай вислови і запиши, кого з героїв твору стосуються ці слова.
Реготали так, що аж затремтіли дерева —
Ілюстрації – Віктор Лагуна
Пряли пізньої пори.
«Якби я була цариця, —
Каже так одна дівиця, —
То сама на цілий світ
Наварила б я обід».
«Якби я була цариця, —
Каже так її сестриця, —
На весь світ сама-одна
Я б наткала полотна».
«Якби я була цариця, —
Третя мовила сестриця, —
Я б родила для царя
Молодця-богатиря».
Тільки вимовити вспіли —
Двері тихо зарипіли,
І до них заходить цар,
Того краю володар,
Бо якраз у ту хвилину
Він стояв побіля тину
І охоче слухав їх,
А молодшу — над усіх.
Він говорить, — будь цариця
І роди богатиря
Ти для мене, для царя!
Ви ж, голубоньки-сестриці,
Вибирайтеся з світлиці,
Їдьте з нами заразом
До царських моїх хором;
Буде з вас одна ткачиха,
Друга буде повариха».
В сіни вийшов цар-отець.
Всі поїхали в дворець.
Цар недовгий час збирався:
В той же вечір повінчався.
Бучно справили бенкет,
Випивали пиво й мед;
А потому чесні гості
На різьблене ліжко з кості
Вклали спати молодих
І лишили їх самих.
Плаче в кухні повариха,
А над кроснами ткачиха —
І нашіптують біду
На царицю молоду.
А цариця до світанку,
Справджуючи обіцянку,
З тої ночі понесла.
Цар надів військове вбрання
І цариці на прощання
Наказав поберегтись,
Злого лиха стерегтись.
Поки він в чужій країні
Вів походи безупинні,
Надійшов і час родин.
Сина Бог їм дав в аршин,
І цариця над малятком —
Мов орлиця над орлятком!
Шле з листом вона гінця,
Щоб потішити отця.
А ткачиха й повариха,
Й сваха баба Бабариха
Загубить царицю хтять,
Перейнять гінця велять;
Шлють царю вони обмову –
Отаке брехливе слово:
«Народилось дитинча –
Не дівчатко, не хлопча,
Не пацюк, не жабенятко,
А невидане звірятко».
Як почув же цар-отець,
Що сказав йому гонець,
В гніві став він мудрувати
І гінця хотів скарати,
Та, отямившися враз,
Надіслав такий наказ:
«Ждать повернення мойого,
Не рішаючи нічого».
Приїжджає під кінець.
А ткачиха й повариха,
Й сваха баба Бабариха
Переймають посланця,
Подають йому винця
І кладуть в його торбину
Зовсім іншу писанину.
І привіз гінець хмільний
В той же день наказ такий:
«Цар наказує негайно
В море кинути потайно,
Щоб про це не відав світ,
І царицю і приплід».
Що ж робити? До світлиці,
Пожурившись по цариці,
Царедворці всі ввійшли,
Шанування віддали,
Об'явили царську волю —
Їй та сину злую долю, —
Прочитали їй наказ,
І царицю в той же час
В бочку з сином посадили,
Засмолили, покотили
І пустили в окіян —
Так звелів, мов, цар Салтан.
В синім небі сяють зорі,
Плещуть хвилі в синім морі,
В небі темні хмари йдуть,
В морі бочку хвилі б'ють.
Наче бідна удовиця,
Плаче, б'ється в ній цариця,
І росте там цареня
Щогодини — не щодня.
А дитина хвилю просить:
«Хвиле, хвиленько морська!
Ти гульлива та швидка,
Ти хлюпочеш, де захочеш,
Ти морське каміння точиш,
Топиш берег ти землі,
Підіймаєш кораблі –
Не губи ти нашу долю,
Викинь нас на суходолі!»
І послухалась вона,
Хвиля вільна водяна, —
Бочку винесла легенько
І відлинула тихенько.
Чують мати й немовля,
Що під бочкою земля.
Хто ж із бочки їх дістане?
Бог невже на них не гляне?
Тут на ніжки звівся син,
В дно уперся тім'ям він
І напружив трохи м'язи.
«Як би нам отут відразу
Проробить собі вікно?»
Він сказав — і вибив дно.
Мати й син тепер на волі.
Бачать — горб в широкім полі,
Море синєє кругом,
Дуб зелений над горбом.
Син сказав: «Смачна вечеря
Нам згодилася б тепера».
Ломить він од дуба сук,
У тугий згинає лук,
Від хреста шнурок шовковий
Натягнув на лук дубовий,
Рівну гілочку зломив,
Стрілку легку загострив
І пішов пополювати,
Дичину роздобувати.
Чує стогін... знов і знов...
Біля моря, бач, не тихо.
Глянув — бачить, в морі лихо:
Лебедиця в бурунах,
А над нею хижий птах.
Лебедиця знай хлюпоче,
Коршака прогнати хоче.
Він же кігті нагострив,
Дзьоб кривавий розтулив...
Та стріла як задзвеніла,
В шию птаха зачепила,
Він у море кров пролляв,
Диким криком заволав.
Лук царевич долі ронить,
А коршак у морі тоне,
Лебедиця дзьобом б'є,
Птаха хижого клює,
Розправляє білі крила,
Добиває злую силу —
Юнакові опісля
Так по-руськи промовля:
«Ой, царевичу вродливий,
Рятівниче мій сміливий!
Хоч з моєї ти вини
І лишивсь без дичини,
Хоч стрілу згубив ти в морі –
Не тужи, то все не горе.
Я за все це відслужу
І в біді допоможу.
Ти ж звільнив не лебедицю, —
Врятував з біди дівицю,
Не шуліку ти убив —
Чародія загубив.
Вік тебе я не забуду,
Знайдеш ти мене усюди.
А тепер назад вертай,
Не сумуй і спать лягай».
А царевич і цариця
День до ночі провели
Й натщесерце спать лягли.
Розімкнув царевич очі,
Відігнав примари ночі
І, не вірячи собі,
Бачить город на горбі,
Стіни з гострими зубцями,
А за стінами — все храми,
Світлі бані теремів
І святих монастирів.
Він мерщій царицю будить.
«Та хіба таке ще буде? —
Каже, — бач, які дива
Лебедиця витіва!»
Мати й син ідуть до міста.
Раптом дзвони урочисто
Їм назустріч загули,
Як вони лиш підійшли.
А кругом — народу повно;
Бога славить хор церковний;
В колимагах золотих
Пишний двір стрічає їх.
Всі їх голосно вітають
І царевича вінчають,
Щоб над містом славним тим
Був він князем молодим.
Серед города-столиці,
За порадою цариці,
Княжу шапку він прийняв
І Гвідоном зваться став.
І кораблик підганяє;
Він біжить по бурунах
На роздутих парусах.
Корабельники юрбою
Гомонять поміж собою.
Що за диво? Острівець
Був пустий з кінця в кінець,
А тепер на ньому місто,
Біля моря — добра пристань,
Вартові з гармат гримлять,
Кораблю пристать велять.
Пристають до міста гості;
Князь Гвідон їх кличе в гості,
Їх годує й напува,
Каже їм такі слова:
«Чим ви, гості, торгували?
І куди ви прямували?»
«Ми були по всіх краях,
Пропливли по всіх морях,
Торгували соболями,
Чорнобурими лисами,
Сторгувалися як слід,
А тепер пливем на схід,
Мимо острова Буяна,
В царство славного Салтана...»
Відмовляє князь купцям:
«Добра путь, панове, вам
По морях, по окіяну!
Славному царю Салтану
Передайте мій поклін».
| Вітер весело шумить, Корабель собі летить Мимо острова Буяна В царство славного Салтана, І на березі вогні Вже мигтять у далині. От на берег вийшли гості; Цар Салтан їх кличе в гості, І за ними навпростець Полетів наш молодець. Бачить: весь у сріблі й златі Наш Салтан сидить в палаті На престолі, у вінці, З тихим смутком на лиці. А ткачиха й повариха, Й сваха баба Бабариха Коло нього теж сидять І в лице йому зорять. Цар Салтан гостей вітає, І частує, і питає: «Звідки, гості, припливли? У яких краях були? Чи за морем все щасливо? І яке на світі диво?» Корабельники в одвіт: «Ми об'їздили весь світ; За морями все щасливо, В світі ж ось яке є диво: В морі острів був пустий, Не причальний, не жилий; Він здавен лежав пустинний; Ріс на ньому дуб єдиний; А тепер, на диво нам, Народилось місто там, З злотоверхими церквами, З теремами та садами. Князь Гвідон там княжить. Він Передав тобі поклін». | |
| Цар, дивуючися чуду, Каже: «Як живий я буду, То на острів той зберусь Із Гвідоном обіймусь». А ткачиха, й повариха, Й сваха баба Бабариха Відпустить царя не хтять В дивне місто завітать. «Далебі, що дивне диво! — Усміхнувшися злостиво, Повариха мовить так, — Справедливо скаже всяк — В світі справжня є дивинка: Ліс, а в лісі тім ялинка, Білка там у гущині Знай співа дзвінкі пісні Та горішки розгризає — В них шкарлупка золотая Й смарагдове зеренце. Найдивніше диво це!» Цар повірив небилиці, А комарик злиться, злиться, Та до тітки як майне! В праве око як кусне! І вона в ту мить жорстоку На одне осліпла око. Слуги, сваха та сестра З криком ловлять комара. «Почекай, комашко клята! Ми ж тебе!..» А він за ґрати, У віконце, загудів І за море полетів. |
| Знову князь над морем ходить, З синіх хвиль очей не зводить; З моря вітер повіва – Лебедиця підплива. «Здрастуй, князю мій вродливий! Чом задумався журливо? В море дивишся чому?» — Каже так вона йому. Князь Гвідон відповідає: «Туга серце обіймає! Диво дивне завести Я б хотів. Чи знаєш ти, Що на світі є дивинка: В лісі білка та ялинка, Білка там у гущині Все співа дзвінкі пісні, Та горішки розгризає; В них шкарлупка золотая, Смарагдове в них зерно. Та чи правда ж то воно?» А вона відповідає: «Так, про це я диво знаю. Все це правда — не брехня. Не журися. Рада я Відслужити ще раз службу За твою хорошу дружбу». Князь душею звеселів І додому поспішив. Лиш ступив у двір широкий, — На ялинці там високій, Бачить, білочка при всіх Золотий гризе горіх, З нього зернятко виймає І шкарлупки всі збирає, В рівні купки їх кладе, Та ще й пісеньку веде При усьому при народі: Ой в садочку, на городі! Князь Гвідон тут здивувавсь. «От спасибі! — Він озвавсь. — Ну й лебідка! — каже стиха, — Хай не знає горя й лиха!» Князь для білки дав наказ Збудувати терем враз, Білку пильно вартувати, Самоцвіти рахувати Й зберігати скарб увесь, — Князю зиск, а білці честь. | |
| Вітер в морі повіває І кораблик підганяє; Він біжить по бурунах На роздутих парусах Мимо острова крутого, Мимо города нового; Вартові з гармат гримлять, Кораблю пристать велять. Пристають до міста гості; Князь Гвідон їх кличе в гості, Їх годує, напува Й каже їм такі слова: «Чим ви, гості, торгували? І куди ви прямували?» Корабельники в одвіт: «Ми об'їздили весь світ; Торгували табунами, Все донськими жеребцями. Весь товар ми продали, А тепер собі пливли Мимо острова Буяна В царство славного Салтана...» І говорить князь купцям: «Добра путь, панове, вам По морях, по окіяну! Та скажіть царю Салтану: Князь Гвідон йому, мовляв, Привітання передав». Гості князеві вклонились І в дорогу відрядились. Князь до моря йде, і знов Лебедицю там знайшов. Князь благає: «Серце просить, Так і тягне, і підносить...» От ізнов вона його Вмить оббризкала всього: Обернувся князь на муху І над морем що є духу За корабликом погнавсь І в щілинку заховавсь. |
| Вітер весело шумить, Корабель собі летить Мимо острова Буяна В царство славного Салтана, І на березі вогні Вже мигтять у далині. От на берег вийшли гості; Цар Салтан їх кличе в гості, А за ними навпростець Полетів наш молодець, Бачить: весь у сріблі й златі Цар Салтан сидить в палаті На престолі, у вінці, З тихим смутком на лиці. А ткачиха, й Бабариха, Й одноока повариха Біля нього знов сидять, Наче злі жаби зорять. Цар Салтан гостей вітає, І частує, і питає: «Звідки, гості, припливли? У яких краях були? Чи за морем все щасливо? І яке на світі диво?» Корабельники в одвіт: «Ми об'їздили весь світ; За морями все щасливо; В світі ж ось яке є диво: Острів серед хвиль лежить, Місто там нове стоїть З злотоверхими церквами, З теремами та садами; Там ялинка є густа, Дім з кришталю огорта, В домі білочка міститься, Та така вже витівниця: Все пісні вона співа Та горішки розбива, А горішки не простенькі — В них шкарлупки золотенькі Й смарагдове зеренце. Честь і шана їй за це; Варта білку доглядає, А приказний дяк збирає Та рахує скарб увесь, Віддає їй військо честь; Із шкарлупок ллють дукати Та пускають в світ гуляти, А зерно кладуть дівки У комори під замки. Там живуть усі багато — Скрізь палаци, а не хати. Князь Гвідон там княжить. Він Передав тобі поклін». | |
| Цар, дивуючися чуду, Каже: «Як живий я буду, То на острів той зберусь І з Гвідоном обіймусь». А ткачиха, й повариха, Й сваха баба Бабариха Відпустить царя не хтять В дивне місто завітать. Посміхаючися стиха, Каже так царю ткачиха: «Ну й дивинка, просто сміх! Білка там гризе горіх І складає в рівні купки Самоцвіти й шкаралупки! Що ж тут дивного? Пусте! Невелике диво те. Є на світі справжнє диво: Море збуриться бурхливо, Закипить та зареве, Та на берег напливе, Розіллється в шумовинні — І лишаться на камінні, В панцирах, мов жар зорі, Тридцять три богатирі, Та все велетні вродливі, Добрі лицарі сміливі, Йдуть дозором по землі З Черномором на чолі. Це вже диво — справжнє диво Кожен скаже справедливо!» Гості слухають, мовчать, Сперечатись не котять. Цар повірив небилиці, А Гвідон все злиться, злиться, Та до тітки як майне! В ліве око як кусне! Помертвіла тут ткачиха. «Ой!» Та скоїлося лихо... Всі кричать: «Лови, лови! Та дави її, дави! Ми ж тебе! Зажди хоч трішки! Стій!» А він у двері нишком, Та над морем загудів І додому полетів. |
| Князь над синім морем ходить, З хвиль очей ясних не зводить; З моря вітер повіва — Лебедиця підплива. «Здрастуй, князю мій вродливий! Чом задумався журливо? В море дивишся чому?» — Каже так вона йому. Князь Гвідон одповідає: «Туга серце обіймає — Диво дивне я б хотів Роздобуть з чужих країв». «А яке ж те дивне диво?» «Десь як збуриться бурхливо Окіян, та зареве, Та на берег напливе, Розіллється в шумовинні — І лишаться на камінні, В панцирах, як жар зорі, Тридцять три богатирі, Та все велетні вродливі, Добрі лицарі сміливі, Йдуть дозором по землі З Черномором на чолі». А вона відповідає: «Що ж, про це я диво знаю. Ці ж бо лицарі ясні — Рідні братики мені. Ти, мій князю, не журися, А додому повернися І чекай моїх братів, Тих морських богатирів». Князь пішов, забувши горе, Сів на башті і на море Став дивитись. Море вмить Як надметься й закипить — Розіллялось в шумовинні, І лишились на камінні Тридцять три богатирі, В панцирах, як жар зорі, Струнко йдуть вони по двоє. Сивий дядько з бородою Поперед усіх іде Та до міста їх веде. З башти князь Гвідон збігає, Дорогих гостей стрічає; Збіглись люди звідусіль. Дядько каже: «З синіх хвиль Нас сестриця наша біла
Славне місто стерегти, Варту пильную нести. Отже, разом ми віднині Будем о нічній годині, Біля стін твоїх міських З хвиль виходити морських І стоятимем в дозорі. А тепер нам час до моря, Бо тяжкий нам дух землі!» І сховалися в імлі.
Прочитати казку до 10.04.20.Виконай тести для перевіки знань. Тест виконати до 22.00 год 10 квітня. Пізніше тест не буде доступним.
Завдання для пошукової роботи: самостійно відшукати в Інтернеті мультфільм "Казка про царя Салтана". Чи відрізняється текст казки від телевізійної версії?
08.04.20 | |
З берега услід за ними
Лине думами смутними.
З моря вітер повіва,
Лебедиця підплива.
«Здрастуй, князю мій вродливий!
Чом задумався журливо?
В море дивишся чому?» —
Каже так вона йому.
Сумно князь відповідає:
«Туга серце обіймає,
Бо до батька хочу я
Полетіти за моря».
Лебедиця каже біла:
«Що ж, коли вже закортіло
Полетіти за моря —
Обернись на комара».
Враз вона заплюскотіла,
Крильми воду шумно збила
І оббризкала його
З голови до ніг всього.
Він тут зменшився, стулився
І комариком зробився,
Полетів і задзинчав,
Корабель умить догнав
І спустився в ту ж хвилину
Та й забився у щілину.
Жили собі шпаки. Батько і мати маленьким їсти носили, співати по-шпачиному навчали. Злагода й мир панували в шпаківні.
03.04.20
Тестування по казці "Пані Метелиця"
Перейдіть за посиланням та виконайте тест.
Нагадую, що потрібно здати вірш "Причинна",та готувати до здачі уривок з " Гидкого каченяти" . "Причинну" здали Левицький Т. та Кременський В. Чекаю дзвінка , а краще відеозапису!
Завдання на 30.03.20
Виконай тест для перевірки прочитаного матеріалу. Результат( скріншот або фото) надішли учителю до кінця дня. Підготуй для оцінювання фото щоденника вражень та ілюстрацію до казки " Кіт у чоботях".
Вікторина
1.Що таке казка?
2. Які види казок ви знаєте?
3. З яких частин складається казка?
4. Які типи казок ви знаєте?
5. Чим народні казки відрізняються від літературних?
6. Казки яких народів ми вивчили?
7. Чому казки називають народними?
Дати відповідь (коротко) на питання,надіслати учителю до 01.04.20. Ознайомитись з біографією казкарів Грімм можна переглянувши відео та прочитавши текст.
Розповідь про братів Грімм.
Якоб народився 4 січня 1785 р., а Вільгельм 24 лютого 1786 року в сім’ї чиновника в німецькому місті Ханау. Росли в благополучній родині, в атмосфері любові і добра.
Якоб народився 4 січня 1785 р., а Вільгельм 24 лютого 1786 року в сім’ї чиновника в німецькому місті Ханау. Росли в благополучній родині, в атмосфері любові і добра.
Брати Якоб і Вільгельм Грімм відомі як німецькі вчені, збирачі фольклору, зокрема народних казок. Народилися вони в багатодітній родині. Дитинство їх пройшло в сільській місцевості і минало в атмосфері добра і любові.
Здобували брати освіту спочатку в гімназії, потім в університеті. Отримали юридичну освіту. Служили професорами в Берлінському університеті.
Збиранням і вивченням народних казок брати Грімм захоплювалися ще в студентські роки.
Працюючи в бібліотеці, брати займалися не тільки науковою роботою, а й вивченням усної народної творчості. Вони почали збирати казки й легенди, які здавна жили в пам’яті німецького народу, поширюючись в усній формі.
Майже двісті п’ять років тому, 20 грудня 1812 року, вийшов перший том знаменитих казок братів Ґрімм, який називався « Дитячі та родинні казки». До нього увійшло 86 казок. Через два роки, у 1814 році, вийшов другий том «Дитячих та родинних казок» , який налічував 70 творів. А всього братами Грім було зібрано, оброблено та видано більше двохсот казок. Саме книгу «Дитячі та родинні казки» переклали на сто шістдесят мов.
Величезна справа збирання й збереження фольклору, яку здійснювали брати Грімм, підтримала національний дух і культуру Німеччини, згуртувала німців довкола своїх надбань, показала приклад іншим народам, як дбайливо треба ставитися до власної культури.
Завдяки їм ці казки стали
неперевершеним надбанням світової літератури..
У народі завжди вірили, що
працьовита й добра людина отримує винагороду за своє праведне життя й стає
щасливою. Тому про це в різних народів складено безліч казкових історій. Є така
казка й у збірці братів Грімм, називається вона «Пані Метелиця». І зараз на
уроці ми будемо працювати із змістом цієї казки, з¢ясовувати, якими були
головні героїні твору, як їм жилося, як до них ставилися інші персонажі.
В кінці життя вони зайнялися створенням першого словника німецької мови: Вільгельм помер 16 грудня 1859 року завершивши роботу над буквою D; Якоб пережив свого брата майже на чотири роки, встигнувши завершити букви A, B, C і E. Він помер 20 вересня 1863 за робочим столом, працюючи над словом Frucht (фрукт).
В кінці життя вони зайнялися створенням першого словника німецької мови: Вільгельм помер 16 грудня 1859 року завершивши роботу над буквою D; Якоб пережив свого брата майже на чотири роки, встигнувши завершити букви A, B, C і E. Він помер 20 вересня 1863 за робочим столом, працюючи над словом Frucht (фрукт).
Завдання на 01.04.20
Прочитати казку, скласти порівняльну таблицю (в зошиті) для характеристики сестер і дати відповідь
на це
запитання:
Що ми можемо сказати про стосунки між дівчатами?
Пасербиця
|
Рідна донька
|
|
Зовнішність
|
||
Заняття
|
||
Місце в сім’ї
|
||
Ставлення матері до дівчат
|
||
Ставлення пані Метелиці
|
Надіслати вчителю до 03.04.20
Пані Метелиця
Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Ілюстрації Е.Булатов та О.Васильєв
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Ілюстрації Е.Булатов та О.Васильєв
| Жила колись удова, і була в неї дочка, а ще й падчерка. Пасербиця старанна, вродлива, а дочка і на обличчя негарна, і страх яка ледаща. Дочку свою вдова дуже любила і все їй пробачала, а пасербицю змушувала багато працювати і годувала дуже погано. Щоранку мала падчерка сідати біля колодязя і прясти пряжу. І стільки їй треба було напрясти, що часто навіть кров виступала у неї на пальцях. Якось вона сиділа так, пряла і забруднила кров'ю веретено. Дівчина нахилилася до колодязя, щоб обмити веретено, а воно раптом вислизнуло у неї з рук і впало у колодязь. Заплакала падчерка і побігла додому до мачухи розказати про свою біду. - Ти його впустила, ти його і діставай, - сказала мачуха сердито. - Та дивись, без веретена не повертайся. |  |
Пішла дівчина до колодязя та з горя взяла і кинулася у воду. Кинулася у воду і відразу знепритомніла.
А коли отямилася, побачила вона, що лежить на зеленій галявині, з неба сонце світить, а на галявині квіти ростуть.
Пішла дівчина по галявині, дивиться: стоїть піч, а в печі хліби печуться. Хліби крикнули їй:
- Ах, виймай нас, дівчино, з печі скоріше! Ах, виймай скоріше! Ми вже спеклися! А не то ми скоро зовсім згоримо!
| Взяла дівчина лопату і вийняла хліби з печі. Потім вона пішла далі та прийшла до яблуні. А на яблуні було багато стиглих яблук. Яблуня крикнула їй: - Ах, потруси мене, дівчино, потруси! Яблука давно вже достигли! Стала дівчина трусити дерево. Яблука дощем на землю посипалися. І аж доти трусила вона яблуню, поки не залишилося на ній жодного яблука. |  |
| Склала дівчина яблука у купу і пішла далі. І от нарешті прийшла вона до хатинки. З вікна хати визирнула старенька пані. З рота у неї стирчали величезні білі зуби. Побачила дівчина стареньку, злякалася і хотіла втекти, але та гукнула їй: - Чого ти злякалася, любо? Залишайся-но краще в мене. Будеш добре працювати, добре й тобі буде. Ти мені тільки ліжко застілай гарненько та перину і подушки збивай посильніше, щоб пір'я на всі боки летіло. Коли з моєї перини пір'я летить, на землі сніг іде. Знаєш, хто я? Я - сама пані Метелиця. - Що ж, - сказала дівчина, - я згодна піти до вас на службу. |  |
От і стала вона працювати у старої пані. Дівчина вона була лагідна, працьовита і робила все, що їй наказувала стара.
Перину і подушки вона так сильно збивала, що пір'я, наче пластівці снігу, летіло на всі боки.
Добре жилося дівчині у пані Метелиці. Ніколи та її не сварила, а годувала завжди ситно і смачно.
І все ж таки скоро дівчина засумувала. Спочатку вона й сама зрозуміти не могла, чому сумує, - адже їй тут у тисячу разів краще ніж удома живеться, а потім зрозуміла, що сумує вона саме за рідною домівкою. І хоч як там було погано, а все ж таки вона дуже до неї звикла.
| От раз і каже дівчина Пані Метелиці: - Я дуже сумую за домівкою. Хоч мені у вас добре, а все-таки не можу я тут більше залишатися. Мені дуже хочеться побачити рідних. Вислухала її Метелиця і каже: - Мені подобається, що ти своїх рідних не забуваєш. Ти добре у мене попрацювала. За це я тобі сама покажу дорогу додому. Взяла вона дівчину за руку і привела до великих воріт. Ворота відчинилися, і коли дівчина проходила під ними, посипалося на неї зверху золото. Так і вийшла вона з воріт, уся золотом обсипана. - Це тобі у нагороду за твоє старання, - сказала Метелиця і дала їй веретено, те саме, яке в колодязь впало. |  |
Потім ворота закрилися, і дівчина знову опинилася вгорі, на землі. Незабаром прийшла вона до мачухиного будинку. Увійшла вона до хати, а півник, що сидів на криниці, у цей час заспівав:
|  |
Розповіла їм дівчина про все, що з нею сталося, і захотілося мачусі, щоб її дочка теж стала багатою, щоб вона теж багато золота до хати принесла.
Посадила вона свою дочку прясти біля колодязя. Сіла лінива дочка біля колодязя, але прясти не стала. Тільки роздряпала собі палець терням до крові, вимазала веретено кров'ю, кинула його в колодязь та сама за ним у воду стрибнула.
І от вона опинилася на тій самій зеленій галявині, де росли гарні квіти. Пішла вона по стежці і скоро прийшла до печі, де пеклися хліби.
- Ах, - крикнули їй хліби, - витягай нас із печі! Виймай скоріше! Ми спеклися вже! Ми скоро згоримо!
- Ще чого! - відповіла ледарка. - Стану я через вас бруднитися, - і пішла далі.
| Потім прийшла вона до яблуні, яблуня крикнула їй: - Ах, потруси мене, дівчино, потруси мене! Яблука вже давно достигли! - Ще чого! - відповідала вона, - Ще як почну тебе трусити, а мені якесь яблуко на голову впаде та гулю наб'є! |  |
Нарешті підійшла ледарка до будинку пані Метелиці. Вона зовсім не злякалася Метелиці. Адже сестра розповіла їй про великі зуби старої і про те, що вона зовсім не страшна.
Найнялася ледарка до Метелиці працювати.
Перший день вона ще якось намагалася побороти свою лінь, слухалася стареньку, збивала їй перину і подушки так, що аж пір'я летіло на всі боки.
А на другий і на третій день почала долати її лінь. Вранці знехотя вона піднімалася з ліжка, постіль своєї господині стелила погано, а перину і подушки зовсім перестала збивати.
| Набридло Метелиці тримати таку служницю, от вона і каже їй: - Вертайся-но ти до себе додому! Тут ледарка зраділа. "Ну, - думає, - зараз на мене золото посиплеться". Підвела її пані Метелиця до великих воріт. Відчинилися ворота. Але коли виходила з них ледарка, не золото на неї посипалося, а перекинувся казан зі смолою. - Ось тобі нагорода за твою роботу, - сказала пані Метелиця і зачинила ворота. |  |
Прийшла ледарка додому, а півник, що сидів на криниці, побачив її і закричав:
| - Сміятимуться люди на селі: Прийшла додому дівчина в смолі! |
І так ця смола до неї міцно пристала, що залишилася у неї на шкірі на все життя.
20.03.20
Прочитай, дай відповідь на питання:
1. Країною письенника є .....
2. В якій сім'ї народився Ш.Перро?
3. Назви дату народження та смерті письменника.
4. Що лежить в основі казок Ш.Перро?
5. Назви найвидатніші праці письменника.
Шарль Перро
Саме Шарля Перро називають першим казкарем. Але не всі знають, що Перро був відомим поетом свого часу, академіком Французької академії, автором видатних наукових праць.
Але всесвітню славу і визнання нащадків йому принесли не його товсті серйозні книги, а чудові казки — „Попелюшка“, „Кіт у чоботях“, „Синя Борода“, „Спляча красуня“, „Червона Шапочка“.
Навчання виявилося справжнім жахом. Учителі вважали хлопця дурнем, а однолітки сторонилися. Зачіпати боялися, бо з ним навчалися старші брати. Зате діставалося його другові. Той був товстуном, з нього знущалися та глузували. Якось троє підлітків штовхнули хлопця в калюжу й почали бити. Шарль не витримав і кинувся на них. Він кусався, дряпався та видирав волосся. Хлопці розгубилися. Вони належали до найшляхетніших родин Франції і не звикли, аби їм давали таку відсіч.
Наступного ранку вперше за п'ять років Шарль у класі підняв руку. На подив учителя й однокласників він блискучою латиною відповів урок. І отримав найвищий бал. Перро осмілів настільки, що згодом навіть почав сперечатися з педагогом. А коли йому заборонили брати участь у диспутах, він разом із товаришем покинув колеж та продовжив навчатися самостійно.
Шарль успішно закінчив університет, став адвокатом. Та практикував недовго. Згодом його запросили на роботу до міністерства фінансів. Перро збирав податки та писав вірші. Він познайомився з політиками та письменниками, відвідував бали та світські салони. Писав легкі комедії, вірші і трагедії. Через декілька років він був уже відомим письменником.
Перро розбагатів, став членом Французької академії наук. У 44 роки він одружився з донькою королівського скарбника.
Дружина народила йому трьох синів. Але у жовтні 1678 р. вона захворіла на віспу й померла. Перро тяжко переживав утрату. Він вирішив присвятити себе дітям, сам зайнявся їхнім вихованням та освітою.
У 67 років Перро вирішив написати для своїх дітей декілька казок із моральними повчаннями. Зазвичай вигадував не сам: деякі пам'ятав із дитинства, інші зібрав його 15-річний син П'єр.
Першими він опублікував казки „Грізельда“, „Кумедні бажання“ та „Осляча шкіра“. А 1697 р. видав збірку „Казки матінки Гуски, або Оповідання та казки минулих часів із моральними повчаннями“. До неї увійшли „Спляча красуня“, „Червона Шапочка“, „Синя Борода“, „Кіт у чоботях“, „Попелюшка“, „Ріке з чубчиком“ та „Хлопчик-мізинчик“. Щодня у паризькій крамниці Клода Барбена продавали до 50 книжок! Протягом року видавець тричі повторював тираж.
Однак Перро публікував казки не під своїм прізвищем. На книжці стояло ім'я його сина — П. де Арманкура. Шарля всі знали як серйозного літератора, і він боявся, що тепер його засміють. Уперше авторство було приписано саме Шарлю Перро у виданні книги „Казки матінки Гуски“ в 1724 р.
Помер письменник 16 травня 1703 р.
В основі казок Перро — відомі фольклорні сюжети, які він виклав із властивим йому талантом і гумором, опустивши деякі деталі і додавши нові, „ушляхетнивши“ мову. Більш за все ці казки подобались дітям. І саме Перро можна вважати родоначальником дитячої світової літератури і літературної педагогіки.
Казку прочитати до 25.03.20. Будуть перевірні тести .Казочку можна переглянути за посиланням.
Намалювати ілюстрацію до казки та надіслати малюнок на електронну адресу
dtania.178611@gmail.com
Шарль Перро
Кіт у чоботях
Переклад українською – невідомо
Ілюстрації – Е.Булатов та О.Васильєв
Ілюстрації – Е.Булатов та О.Васильєв
Один мірошник залишив у спадщину трьом своїм синам млин, осла і кота.
Сини швидко поділили спадщину: старший забрав собі млин, середній — осла, а меншому дістався кіт.
Менший брат дуже засмутився.
— Мої брати, — казав він, — зможуть чесно заробити собі на хліб, якщо житимуть разом. А мені, бідолашному, коли я з'їм кота і зроблю рукавички з його шкури, лишиться тільки померти голодною смертю.
Кіт почув ті слова, але нітрохи не збентежився.
— Не журіться, хазяїне, — сказав він з поважним і серйозним виглядом. — Приготуйте мені торбинку та замовте пару добрих чобіт, щоб зручніше було ходити по чагарниках, і ви самі скоро переконаєтесь, що ваша частка не така вже й погана, як це може здатися на перший погляд.
Спочатку менший брат не надав цьому особливого значення, але, згадавши, як ловлячи щурів та мишей, кіт удається до різних спритних витівок і хитрощів — зависає догори ногами, ховається в борошно і прикидається неживим, — він подумав: «А що, коли й справді кіт допоможе мені в біді?»
 | Щойно кіт одержав усе, що просив, він узув чоботи, перекинув торбинку через плече, взяв шворки в передні лапи й подався в гайок, де було дуже багато кролів. Кіт поклав у торбинку висівок та заячої капусти і ліг у кущах, ніби мертвий, очікуючи, щоб який-небудь молодий, недосвідчений і легковажний кріль поткнувся в його торбинку поласувати тим, що в ній було. Ледве він ліг, як молоде дурненьке кроленя, спокусившись висівками, залізло в торбинку. В ту ж мить кіт спритно затяг шворку і схопив кроленя. |  |
Дуже гордий зі своєї здобичі, кіт пішов у палац і попросив, щоб про нього доповіли королю.
Кота ввели до королівських покоїв. Там він низько вклонився королю і сказав:
— Ваша величносте! Мій пан маркіз Карабас (таке чудне ім'я вигадав кіт своєму хазяїнові) звелів мені піднести вам ось цього кроля зі свого садка.
— Скажи своєму хазяїнові, — відповів король — що я йому дуже вдячний і задоволений з такого подарунка.
Кіт ввічливо попрощався й пішов геть.
Іншим разом він сховався в житі, так само розклав свою торбинку і, тільки-но дві цікаві куріпки забралися в неї, смикнув за шворки і впіймав обох.
Тоді він знову пішов у палац до короля й підніс йому птахів.
Король із задоволенням узяв куріпок.
Так час від часу протягом двох чи трьох місяців кіт приносив королю дичину, яку нібито вбивав на полюванні або розводив у садках його хазяїн.
Одного разу, довідавшись про те, що король разом зі своєю дочкою, найвродливішою принцесою в світі, їде на прогулянку берегом річки, кіт прибіг до свого хазяїна і сказав йому:
— Якщо ви послухаєтесь моєї поради, то будете щасливі все життя. Вам треба лише викупатися в річці у тому місці, де я покажу, а все інше я вже влаштую сам.
Маркіз Карабас зробив усе так, як йому порадив кіт, навіть не здогадуючись, навіщо це потрібно.
Саме коли він купався, берегом річки проїздив у своїй кареті король.
Кіт уже чатував на нього, вискочив на дорогу і щосили закричав:
— Рятуйте! Рятуйте! Маркіз Карабас потопає! Король, почувши цей одчайдушний крик, визирнув з карети. Він одразу ж упізнав кота, який не раз приносив йому в подарунок дичину, і наказав своїй варті бігти на допомогу маркізові Карабасу.
  | Поки бідолашного маркіза витягали з річки, кіт підійшов до карети і розповів королю, що в той час, як його хазяїн купався, з'явилися злодії і вкрали одяг, хоч він, кіт, і кричав щосили: «Ловіть злодіїв!» Насправді хитрун сховав одяг свого хазяїна в кущах під великим каменем. Король негайно наказав своїм придворним принести для маркіза Карабаса одне зі своїх найкращих убрань і був надзвичайно ласкавий до нього. |   |
Принцесі маркіз теж дуже сподобався: адже він був гарний і стрункий хлопець, чудовий королівський одяг був йому дуже до лиця, а ніжний і шанобливий погляд красномовніше за будь-які слова промовляв про його лагідну вдачу.
Король запропонував маркізу сісти в карету і поїхати з ними на прогулянку.
А кіт, дуже радий з того, що його хитрощі починають потроху вдаватися, побіг уперед.
Побачивши селян, що косили на луках, він озвався до них:
— Глядіть мені, люди добрі, якщо ви не скажете королю, що ці луки належать маркізові Карабасу, буде вам лихо!
Коли карета під'їхала до косарів, король, звичайно, спитав, чиї це луки вони косять.
| — Це луки маркіза Карабаса, — відповіли косарі в один голос, бо кіт дуже налякав їх своїми погрозами. — У вас тут чудовий маєток, — прихильно сказав король маркізові Карабасу. — Так, ваша величність, — відповів маркіз, — щороку на цих луках прекрасний сінокіс. |  |
А кіт, що біг попереду, зустрів невдовзі женців та й каже:
| — Глядіть мені, люди добрі, якщо ви не скажете, що ця нива належить маркізові Карабасу, буде вам лихо! Король, що під'їхав за хвилину до женців, захотів узнати, чия то нива. — Маркіза Карабаса, — відповіли женці в один голос, і король знову був задоволений, так само, як і маркіз. |  |
 | А кіт, забувши про втому, біг попереду карети і всім, кого зустрічав по дорозі, наказував одне й те саме, так що король був дуже задоволений, що у маркіза Карабаса такі великі володіння. Нарешті кіт прибіг до чудового замку, що належав страшному людожерові. Той людожер був надзвичайно багатий: саме він був хазяїном усіх тих земель, через які щойно проїздив король. Кіт розпитав, хто був той людожер та що він умів робити, і попросив дозволу ввійти в замок та віддати шану його хазяїнові. |
Людожер зустрів кота з усією ввічливістю, на яку тільки здатні людожери, і запропонував йому відпочити.
Кіт погодився і сказав:
— Мене запевняли, ніби ви вмієте обертатися на будь-яку тварину і легко можете, наприклад, обернутися на лева або слона. Чи так це?
— Авжеж, — відповів людожер грубим голосом, — і щоб довести вам, що це правда, я зараз обернуся на лева.
Вдарившись об підлогу, людожер в одну мить обернувся на величезного лева.
 | Кіт так перелякався, побачивши перед собою страшного звіра, що й незчувся, як здерся на ринву, хоч це було важко і небезпечно, бо він був у чоботях, а в них не так уже й просто дряпатись по дахах. Та, помітивши, що людожер прибрав свого попереднього вигляду, переляканий кіт, тремтячи, зліз з ринви і признався, що потерпав од страху. Людожер голосно зареготав у відповідь. — Мене також запевняли, — сказав кіт, — ніби ви вмієте обертатися і на дрібних тварин, наприклад, на щура або мишу. Як по правді, я вважаю, що це неможливо. — Неможливо? — перепитав людожер. — Ну так дивіться! |
І в ту ж мить він обернувся на малесеньку мишу, яка хутко забігала по підлозі.
А кіт, тільки-но побачив мишу, накинувся на неї і з'їв.
| Тим часом король, проїжджаючи мимо, звернув увагу на чудовий замок людожера і захотів оглянути його. Кіт почув гуркіт карети, кинувся назустріч і сказав королю: — Прошу ласкаво, ваша величність, до замку маркіза Карабаса. — Як, пане маркіз, — вигукнув здивований король, — цей замок також належить вам? Я ніде не бачив нічого кращого за це подвір'я і за ці будівлі, що оточують його! Огляньмо їх всередині, будь ласка! Гості ввійшли у велику залу, де побачили чудово прибраний стіл: людожер саме чекав своїх друзів, які, довідавшись, що приїхав король, поспішили непомітно втекти. Помітивши, якими закоханими очима позирала на маркіза Карабаса принцеса, король, захоплений його багатством, сказав: — Якщо хочете, пане маркіз, ви можете стати моїм зятем! |  |
Маркіз низько вклонився, подякував королю за честь і того ж дня одружився з принцесою.
А кіт став дуже поважною особою і полював з того часу на мишей тільки задля розваги.
19.03.20
Виконати тест для перевірки прочитаного за посиланням, фотопідтвердження, надіслати на електронну адресу
dtania.178611@gmail.com
Казочку "Гидке каченя" можна переглянути за посиланням
https://www.youtube.com/watch?v=jtNtMRdw6EI
Прочитати біографію письменника,дати відповідь на наступні запитання:
1. Письменником якої країни є Г.К.Андерсен?
2.Назви дату народження письменника.
3.Письменником якого жанру є Г.К.Андерсен.
4.Назви найвідоміші твори казкаря.
Андерсен Ганс
Крістіан
(1805-1875) 
Ганс Хрістіан Андерсен — датський казкар, романіст, поет і драматург — народився 2 квітня 1805 року в невеличкому провінційному містечку Оденсе в сім'ї чоботаря. Батько, незважаючи на свій фах, був людиною начитаною і свою любов до книги зумів передати Гансу Хрістіану. Потяг до творчості привів його в 1819 році до столиці, де він, живучи впроголодь, зміг закінчити школу й університет.
Перші три роки в Копенгагені Андерсен пов'язує своє життя з театром: робить спробу стати актором, пише трагедії та драми. З 1835 року Андерсен починає періодично видавати казки, які в 1841 році увійдуть у книжку "Казки, що були розказані дітям". Ранні казки Андерсена — це, як правило, літературні переробки народних казок, які він сам чув у дитинстві ("Кресало", "Маленький Клаус і Великий Клаус", "Принцеса на горошині", "Дикі лебеді", "Свинопас" та ін.). Сюжет "Нового вбрання короля" було запозичено з іспанського джерела. А от "Дюймовочка", "Русалочка", "Калоші щастя", "Ромашка", "Стійкий олов'яний солдатик", "Оле Лукойє", хоча й дещо пов'язані з фольклором, все ж таки є авторськими творами. Сорокові роки XIX століття стають новим і найвищим досягненням казкової творчості Андерсена. До збірки "Нові казки" (1844-1848)
увійшли найзначніші й найвідоміші казки: "Снігова королева", "Гидке каченя", "Соловей", "Тінь", "Дівчинка з сірниками". Казки Андерсена стають більш ускладненими, глибокими, мають подвійного адресата: через захопливість фабули вони приваблюють дітей, а глибиною змісту — дорослих. Його казки написано простою мовою, наближеною до народної, і цим вони є близькими до дитячого розуміння.
У 1855 році з'являється автобіографічна книжка "Пригоди мого життя", яка стала продовженням і доповненням першого варіанта автобіографії "Казка мого життя" (1847). Зі сторінок цих книжок постає образ видатної людини, великого фантазера, який зумів через усе своє життя пронести дитячу закоханість у таємничий світ казки й щедро поділитися цим зі своїми читачами.
Помер видатний датський письменник, засновник літературної казки, у віці сімдесяти років 4 серпня 1875 року в Копенгагені.
Прочитати. Вивчити напам'ять виділений абзац казки.Казку прочитати за 3 дні.В четвер будуть перевірні тести.
Прочитати. Вивчити напам'ять виділений абзац казки.Казку прочитати за 3 дні.В четвер будуть перевірні тести.
Гидке каченя
Ганс Крістіан Андерсен
Так добре було за містом, було літо! Жито жовтіло, овес
зеленів, сіно склали в копиці, і на зеленому лузі ходив чорногуз на своїх
довгих червоних ногах та белькотав по-єгипетськи,— цієї мови він навчився від
матері. За полями та луками йшли великі ліси, а в гущавині лісів були глибокі
озера. Справді, чудово було за містом влітку!
У сонячному сяйві лежав старий хутір, обведений глибоким
каналом. Від стін каналу до самої води росли величезні лопухи, такі високі, що
маленькі діти могли сховатись під ними, стоячи на весь зріст. Там було так
дико, як у глухому лісі, і там, у своєму гнізді, сиділа качка. Вона висиджувала
каченят. Сиділа вона вже давно. Їй набридло сидіти, а гості приходили до неї не
часто. Іншим качкам було приємніше плавати в каналах, ніж сидіти тут, під
лопухами, та кахкати з нею.
Нарешті, яйця почали тріскатись одне за одним.
— Піп-піп! — почулося звідти, і всі жовтки в яєчках ожили й
висунули голівки.
— Ках-ках! — відповіла качка. Каченята незграбно повилазили,
як уміли, і озирнулись на всі боки під зеленим листям,— мати їм дозволила
дивитись скільки завгодно, бо зелений колір корисний для очей.
— Який світ великий! — дивувались малята.
Ще б пак! Зараз для них було-куди більше простору, ніж у
яйцях!
— Ви думаєте, що це вже й весь світ? — сказала мати.— Він
тягнеться ще далеко, ген по той бік садка, аж до ниви, але там я й сама ніколи
не бувала. Ну, ви вже всі тут? — спитала вона, встаючи.— Ой, ще ні! Найбільше
яйце і досі лежить… І коли цьому буде кінець? Скоро мені це зовсім набридне,— і
вона сіла знову.
— Ну, як справи? — спитала стара качка, що прийшла її
одвідати.
— Довго тягнеться з одним яйцем,— відповіла качка-мати, що
сиділа,— ніяк не хоче тріскатись. Але подивись на інших,— чи це не наймиліші
каченята з усіх, яких ми бачили? Усі як одне — викапаний батько? А він,
негідник, навіть не відвідав мене ні разу.
— Ану, покажи мені те яйце, що не хоче тріскатись,— сказала
стара качка.— Повір мені, це індиче яйце! Мене теж колись обдурили так, і я
мала багато лиха й клопоту з малим. Вони ж бояться води! Я їх ніяк не могла
туди загнати; я вже й кахкала й клацала, але нічого не допомагало. Ну, покажи
мені яйце! Так і є! Це індиче! Залиш його краще та йди вчити своїх дітей
плавати.
— Ні, я ще трошки посиджу,— відповіла качка-мати.— Коли я
вже так довго сиділа, то можу посидіти ще трохи.
— Ну, як хочеш! — сказала стара й пішла. Нарешті, тріснуло
велике яйце.
— Піп-піп! — промовило пташеня і видряпалося звідти. Воно було
таке велике та гидке!
Качка подивилась на нього.
— Яке воно величезне! — сказала вона.— Жодне не схоже на
нього. А може, це й не індича!? Ну, та це ми скоро побачимо. Воно увійде в
воду, хоч би мені довелось його туди й силою штовхнути!
Другого дня була чудова ясна погода. Сонце виблискувало на
всіх зелених лопухах. Качка-мати з усією своєю родиною пішла до канави. Плюсь!
— стрибнула вона в воду.
— Ках-ках! — покликала вона, і каченята одне за одним
плюснули туди. Спочатку вода покрила їх з голівками,, але вони вмить виринули і
зовсім добре попливли.
Ніжки працювали самі собою, каченята всі були на воді,
навіть погане сіре пташеня плавало з усіма.
__ Ні, це не індича,— сказала качка,— бач, як гарно
гребе воно лапками, як рівно тримається! Це моє рідне дитя!
Ні, справді, воно нічогеньке, коли до нього добре придивитись.
— Ках-ках! Ідіть до мене, я мушу вивести вас у великий світ,
представити вас на пташиному подвір'ї. Тільки тримайтесь ближче коло мене, щоб
ніхто на вас не наступив, а головне — бережіться кішки.
І вони пішли на пташине подвір'я.
Там стояв жахливий галас. Дві родини качок билися за риб'ячу
голівку, а дісталася вона кішці.
— Дивіться, так буває на світі,— сказала мати каченятам,
облизуючи язиком дзьобик, бо їй самій хотілося риб'ячої голівки.
— Ну, ну, ворушіть лапками,— мовила вона.— Дивіться
привітайтеся та нижче вклоніться отій старій качці. Вона тут найзнатніша. Вона
іспанської крові, через те така гладка, і, бачите, в неї червоний клаптик на
нозі. Це надзвичайно красиво і найвища відзнака, яку тільки може мати качка. Це
значить, що її не хочуть загубити, і її мусять пізнавати і тварини й люди.
Шаркніть їй ніжкою— не загинайте лапок всередину. Добре виховане каченя широко
розставляє ноги, як це роблять батько й мами — ось так; ну, схиліть шийки і
скажіть — ках!
Вони так і зробили.
Але всі інші качки оглядали їх і казали вголос:
— Дивіться! Ще ціла юрба! Ніби нас самих тут мало. Фу! Яке
гидке одне каченя, ми його не потерпимо!
І вмить одна з качок підбігла до каченяти і скубнула його за
потилицю.
— Облиш його! — сказала качка-мати.— Воно ж нікому нічого
поганого не зробило.
— Може, й так, але воно ж таке велике та незграбне,—
відповіла качка, що скубнула каченя,— а тому його треба прогнати!
— Хороші дітки в цієї матері,— промовила стара качка з
клаптиком на нозі,— усі гарні, крім одного, який не вдався. Я б хотіла, щоб
його виправили!
— Це неможливо, ваша милість,— сказала качка-мати,— воно хоч
некрасиве, але в нього хороша вдача, і плаває воно теж чудово. Я навіть дозволю
собі сказати, що ліпше за інших. Я гадаю, воно покращає з часом або принаймні
хоча ростом меншим стане. Воно надто довго лежало в яйці і тому не має
належного вигляду,— і вона почухала йому спинку й погладила пір'ячко.— До того
ж це селезень,— продовжувала вона,— а для них зовнішність не так багато
значить. Я думаю, він буде дужим і виб'ється на дорогу!
— А інші каченята дуже милі,— сказала стара качка.— Ну,
будьте як дома, а якщо знайдете риб'ячу голівку — принесіть її мені.
І каченята стали поводитись як дома.
Але бідне каченя, що останнім вилупилося з яйця і було таке
погане — клювали, штовхали, глузували з нього і качки і кури.
— Воно занадто велике! — казали всі. А індик, що народився
із шпорами на ногах і через це вважав себе за імператора, надувся і, як
пароплав на всіх парусах, підбіг до каченяти, забелькотів так сердито, що
гребінь у нього зовсім почервонів.
Бідне каченя не знало куди подітись. Його пригнічував
власний гидкий вигляд і те, що воно було посміховищем цілого пташиного двору.
Так минув перший день, а далі ставало все гірше й гірше. Усі
гнали бідне каченя — навіть його брати та сестри сердились на нього і завжди
казали: "Хоч би кішка тебе з'їла, гидку потвору!" І навіть мати
казала: "Хоч би мої очі тебе не бачили!" Качки скубли його, кури клювали,
а дівчина, яка годувала птахів; штовхала його ногою.
Нарешті, каченя не витримало, побігло і перелетіло через
паркан. Маленькі пташки, що сиділи в кущах, перелякано пурхнули.
"Це тому, що я таке гидке",— подумало каченя і
заплющило очі, але відразу ж побігло далі.
Воно опинилося на великому болоті, де жили дикі качки. Цілу
ніч пролежало там каченя, втомлене та засмучене. Вранці дикі качки злетіли
вгору і помітили нового товариша.
— Хто ти? — спитали вони, і каченя поверталося на всі боки й
вклонялося, як уміло.
— Ти таке поганюче,— сказали дикі качки,— але це нам
байдуже, якщо ти не одружишся ні з ким з нашої родини.
Бідне! Воно, звичайно, і не думало про одруження, тільки б
йому дозволили полежати в очереті і напитися трохи болотяної води.
Так пролежало воно цілих два дні, а потім прилетіли два
диких гусачки. Вони недавно лише вилупилися з яєць, а тому були дуже зухвалі.
— Слухай, друже,— сказали вони,— ти такий нечупара, що не
можеш нам заважати. Хочеш жити з нами і бути перелітним птахом? Тут недалечке є
інше болото, там живуть гарненькі дикі гуски-панночки. Вони вміють казати:
"Рап-рап!" Ти такий потворний, що ще, чого доброго, матимеш у них
великий успіх.
Піф! Паф! — почулося раптом, і обидва гусачки впали мертвими
в очерет, а вода почервоніла від їхньої крові.
Піф! Паф! — залунало знову, і цілі табуни диких гусей
знялися над очеретом.
Ще і ще лунали постріли.
Це було велике полювання. Мисливці обступили все болото,
деякі навіть засіли на вітах дерев, що простягли-ся далеко над очеретом. Сивий
дим хмарами оповивав дерева і стелився ген над водою. По болоту ляпотіли собаки
— ляп-ляп! Комиші та осока хиталися на всі боки. Який це був жах для бідного
каченяти! Воно повернуло голову, щоб заховати її під крило, але в ту ж мить
страшний величезний собака опинився перед ним. Він висолопив язик, а очі його
горіли люто, жахливо. Він простяг свою морду просто до каченяти, показав гострі
зуби і — ляп-ляп — пішов далі, не схопивши каченяти.
— О, яке щастя!— зітхнуло каченя.— Я таке гидке, що навіть
собака не схотів мене вкусити.
І воно причаїлося в очереті й лежало нерухомо, поки свистав
дріб і постріл лунав за пострілом.
Тільки опівдні стало спокійно, але бідне каченя не
наважувалось підвестися. Воно почекало ще кілька годин, потім обережно
озирнулося і дременуло щосили якнайдалі від болота.
Воно бігло через поля і луки, але знялася така буря, що йому
важко було рухатись.
Надвечір каченя дісталось до маленької вбогої хатинки. Вона
була така стара, що от-от готова була впасти, але сама не знала, на який бік, а
тому лишалася стояти.
Буря так скаженіла і підхоплювала каченя, що воно мусило
сідати на землю. Погода ставала все гіршою та гіршою.
Вітер все дужчав. Що було робити каченяті?
На щастя, воно помітило, що дверцята хатинки зіскочили з
однієї завіси і так покривилися, що можна прослизнути крізь щілину в кімнату.
Так воно й зробило.
У хатинці жили бабуся з котом та куркою. Кота вона звала
"синочком". Він умів вигинати спину дугою та воркотіти. Він навіть
пускав іскри, коли його гладили проти шерсті. В курки були зовсім маленькі, куці
ніжки, і тому її звали "Курочка-куцоніжка". Вона несла хороші яєчка,
і бабуся любила її, як рідну дитину.
Вранці вони "відразу помітили чуже каченя, і кіт почав
воркотіти, а курочка кудкудакати.
— Що там таке? — спитала бабуся і подивилась навколо. Але вона
недобачала, і їй здалося, що це заблукала жирна качка, а не каченя.— Це хороша
знахідка,— сказала бабуся,— тепер у мене будуть і качині яйця. Коли б це тільки
не був селезень! Ну, та ми можемо про це дізнатися!
І от каченя залишили на три тижні на пробу, але яєць воно не
несло. Кіт був хазяїном у хаті, а курка почувала себе хазяйкою, і вони завжди
казали: "Ми і світ", тому що вважали себе половиною світу і до того ж
кращою. Каченяті здавалося, що можна бути іншої думки з цього приводу, але заперечень
курка не терпіла.
— А вмієш ти нести яйця? — питала вона.
— Ні.
— Ну, то краще помовч! І кіт питав:
— А ти вмієш вигинати спину, воркотіти та пускати іскри?
— Ні.
— Значить, ти не можеш мати своєї думки, коли говорять
розумні люди.
Каченя ховалося в куток, і настрій у нього був поганий. Воно
згадувало свіже повітря і сонячне проміння. Раптом йому так захотілось
поплавати на воді, що воно не витримало і сказало про це курці.
— Що з тобою сталося? — здивувалась курка.— Тобі нічого
робити^ тому й лізуть у голову такі дурниці; неси яйця або воркочи,— і все
пройде!
— Але це так добре — плавати на воді,— сказало каченя.— Так
чудово почувати її над головою і пірнати до самого дна!
— Справді, велика втіха! — сказала курка.— Та ти
збожеволіло! Спитай хоч кота — він найрозумніша істота, яку я знаю,— любить він
плавати або пірнати? Я вже не кажу про себе. Спитай, нарешті, саму нашу
хазяйку, стару бабусю — розумнішої за неї нема нікого на світі. Ти думаєш, у
неї є бажання плавати або пірнати в воду з головою?
— Ти мене не розумієш! — промовило каченя.
— Ми тебе не розуміємо! Та хто ж тоді може тебе зрозуміти?
Ти хочеш бути розумнішим за кота і бабусю, про себе я вже й не говорю. Не
дурій, дитино, а дякуй за все те хороше, що для тебе зроблено. Хіба ти не живеш
у теплій кімнаті, не маєш товариства, від якого можеш дечого навчитись? Але ти
дурний базіка, і з тобою не варт говорити. Повір мені, я бажаю тобі добра. Я
кажу неприємні речі, але з цього тільки й можна пізнати справжніх друзів.
Навчися ж нести яйця або воркотіти та пускати іскри.
— Мені здається, я краще піду світ за очі,-сказало каченя.
— Щасливої дороги! — відповіла курка.
І каченя пішло. Воно плавало по воді, пірнало,, але через
те, що було таке гидке, всі тварини зневажали його.
От настала й осінь. Листя в лісі пожовкло і поруділо. Вітер
зривав його так, що воно аж танцювало в повітрі. Стало холодно, важких хмар
сипався град і сніг. На тину стояв крук і кричав від холоду: "Кру!
Кру!" Справді, можна було замерзнути, лише подумавши про такий холод.
Напевне, бідному каченяті було не дуже добре.
Якось увечері, коли сонце так красиво заходило, вийшла з
кущів зграя чудових великих птахів. Каченя ніколи не бачило таких прекрасних
створінь. Сліпучо-білі, з довгими гнучкими шиями — це були лебеді. Вони дивно
закричали, махнули розкішними білими крилами і полетіли у теплі краї, за
безмежні моря.
Лебеді піднеслися високо-високо, а маленьке гидке каченя
охопило дивне хвилювання. Воно закрутилось на воді, як колесо, витягло шию
високо вгору і закричало так голосно і так чудно, що само злякалось. О! Воно не
могло відірвати погляду від прекрасних птахів, від щасливих птахів, і, як
тільки вони зникли з його очей, каченя пірнуло на дно, а коли випливло — було
само не своє.
Воно не знало, як звуть цих птахів, куди вони полетіли, але
так полюбило їх, як нікого ніколи. Каченя їм зовсім не заздрило, йому навіть не
могло спасти на думку — забажати такої краси. Воно було б раде, якби хоч качки
терпіли його між собою. Бідне гидке каченя!
А зима стояла така холодна, така холодна!
Каченя мусило весь час плавати, щоб не дати воді замерзнути
навколо себе. Але щоночі ополонка, в якій воно плавало, все меншала і меншала.
Морози були такі, що аж крига тріщала на ставку. Каченя мусило безперервно
працювати лапками, щоб крига не закувала його в ополонці. Нарешті, воно
знесилилось, стало зовсім тихе і примерзло до криги.
Вранці проходив мимо селянин і побачив каченя. Він підійшов
ближче, пробив кригу своїм чоботом, узяв каченя і відніс додому жінці. Каченя
відігріли, та от діти захотіли погратися з ним, але каченя подумало, що вони
хочуть зробити йому щось зле, і кинулось з переляку в глечик з молоком. Молоко
так і бризнуло по кімнаті. Хазяйка закричала, сплеснула руками. А каченя
влетіло в діжку з маслом, а потім у макітру з борошном. Ой, на кого воно було
схоже! Жінка кричала та ганялася за ним з кочергою. Діти бігали, гасали по
кімнаті, ловлячи каченя. Вони голосно кричали й сміялися.
Добре, що двері були відчинені, і каченя крізь них стрибнуло
в кущі, на свіжий холодний сніг, і впало, зовсім знесилене.
Але надто сумно було б розповідати про всі ті прикрості та
нещастя, яких зазнало каченя тієї суворої зими.
Воно лежало на болоті, в комишах, коли сонце знову тепло
засяяло. Заспівали жайворонки — прийшла чудова весна.
І каченя враз стрепенуло своїми крилами, вони зашуміли
дужче, ніж раніше, легко підняли його, і, перш ніж каченя збагнуло, в чім
справа,— воно опинилося у величезному саду, де стояли в цвіту яблуні, і бузок
розливав свої пахощі, і де його довгі зелені віти схилялися над широкими
каналами.
О! Тут було так прекрасно! Так пахло весною! І раптом з
кущів осоки випливли три чудові білі лебеді. Вони зашуміли крилами і легко
попливли по воді. Каченя пізнало чудових птахів, і незвичайний сум охопив його.
"Я полечу до них, до цих величних птахів! Хай вони
заклюють мене на смерть за те, що я — таке гидке — насмілилося наблизитись до
них. Але однаково! Краще хай вони вб'ють мене, ніж терпіти, як скубуть качки,
клюють кури, штовхає дівчина, що доглядає пташиний двір, терпіти знову лиху зиму
і всі нещастя".
І воно кинулось у воду і попливло до чудових лебедів. Ті,
побачивши його, полинули назустріч, шумлячи пір'ям.
— Убийте мене! — промовило бідне каченя і схилило голову до
поверхні води, чекаючи смерті. Але що побачило воно у прозорій воді? Воно
побачило себе самого, але це вже був не незграбний попелястий птах, гидкий та
потворний,— це був лебідь. Нема в тому біди, що з'явився на світ в качиному
гнізді, якщо вилупився з лебединого яйця.
Тепер він навіть радів, що зазнав стільки лиха та горя. Він
багато перестраждав і тому міг краще відчути своє щастя і ту велич, що
оточувала його. А великі лебеді плавали навколо нього і пестили його своїми
дзьобами.
В садок прибігли маленькі діти, вони кидали хліб і зерна, і
найменше закричало:
— Ой, ще новий!
І інші діти підхопили і раділи теж.
— З'явився ще новий!
Діти плескали в долоні, танцювали, потім поскликали батька й
матір, кидали в воду хліб і тістечка, і всі кричали:
— Новий найкращий! Такий молоденький! Такий чудовий!
І старі лебеді схилилися перед ним. А він зовсім засоромився
і сховав голову під крило, сам не знаючи чому. Він згадував той час, коли всі
глузували з нього і проганяли його. А тепер усі кажуть, що він найпрекрасніший
з найпрекрасніших птахів.
Бузок простягав свої віти до нього в воду, сонце сяяло
ласкаво й тепло.
Його крила зашуміли, гнучка шия піднялася, і він на повні
груди радісно крикнув:
— Про таке щастя я навіть не мріяв, коли був гидким каченям!
тесттест
Комментариев нет:
Отправить комментарий